Vivat Academia! - Любов Базь

— Щоденник? — Ела таки висунула ніс зі спальні. — Правда?!

— Ти сам сказав, що зрадник — то «він», — натякнула Віра, входячи до приймальні і схрещуючи руки на грудях. Виглядала вона так, наче щойно вийшла з салону краси, хоча насправді навіть не вмивалася. — То чи не ти?

Талія випленталася зі спальні сонна і незадоволена. Настав ранок, і вона знову пересувалася, докладаючи чималих зусиль. Хто не знає, що таке — не зрозуміє…

«А раптом, — подумала Ляна, — істоти запропонували їй стати цілісною? Однією і вдень, і вночі, без трансформацій? О, вона багато б віддала, аби позбутися своєї роздвоєності. Я знаю».

— Скажу як є, — зупинятися Віра не планувала, — ти мені чим далі, тим більш підозрілим упродовж практики видавався. Ти реагуєш на все так, наче це лише гра. Може, тому, що знаєш — істоти тобі не зашкодять? І заблокувати код тобі було б набагато простіше, ніж будь-кому з нас. Дематеріалізація ближча до блокування… Набагато ближча, ніж зцілення або трансформація.

— Ви не розумієте, — похитав головою Антін. — Я потрапив саме в цей район Чорного Сектору не випадково. У мене було особливе завдання. Але я не передбачив підвищеної активності тутешніх істот. Що там — такого я навіть припустити не міг… Хоча мав би.

— Завдання? — пхикнула Віра. — Хочеш, щоб ми тобі повірили?

— Ось, — Антін вийняв щось з нагрудної кишені. Це був невеликий металевий пристрій, який можна легко прикріпити до скроні — мислелокатор.

Всі, хто мав стосунок до Академії, знали: окрім своєї основної функції — розпізнавати мислестрічки, — мислелокатор має іще одну. Додаткову.

Інформація з мислестрічок сприймалася у вигляді Слів-образів. За допомогою мислелокатора її можна було як поглинати, так і продукувати: мислелокатор значно спрощував креслення найпростіших візерунків. На перших курсах спудеї Академії тільки з мислелокаторами практикувалися. Інакше ні на що не були б здатні.

Мислелокатор дозволяв у сотні разів посилити нескладний код зі Слів, який треба було відтворити для прохання про евакуацію. Він пройшов би, незважаючи на те, наскільки слабким був сигнал у певному районі.

Щоправда, на практичне мислелокатори брати забороняли, так само, як непотріб типу пристроїв зв’язку чи кредиток. Пронести його непомітно також не можна було.

— Мені дали його спеціально, — вів далі Антін, — для такого випадку. Цей район — особливий… особливо небезпечний. Навіть карт його не складено, адже звідси поки не повернулася жодна група спудеїв.

— Чому? — заплітаючи коси, запитала Талія. Вона сканувала Антіна своїм славетним прокурорським поглядом.

— Ти краще запитай його, чому не використав мислелокатор! — Віра вже якийсь час тримала руку в кишені, і у Ляни почали з’являтися певні підозри.

— Та це зрозуміло, чому, — Ела позіхнула і почухала потилицю, — мені потрібно в душ.

— Е, ти серйозно?! — витріщилася Ляна. — У такий час…

— А що я можу зробити, — на збентеження Ела завжди реагувала підвищенням голосу, — як мені туди насправді потрібно! І розчесатися треба, і взагалі…

— До нас тут істоти незабаром завітають, — Віра почергово вказала очима на стелю і підлогу, — якщо до тебе ще не дійшло. Але лишати зрадника жити — останнє діло. Пропоную вбити його тут і зараз.

Віра сказала це так легко, що Ляна спочатку не повірила власним вухам.

Антін, мабуть, теж, бо ніяк на цю пропозицію не відреагував. Замість цього хлопець відповів на слушне запитання Талії:

— Тому що з цього району почалося зараження Чорного Сектору. Тому тут і брама — ви її бачили. Робота військових.

— Тобі-то звідки знати? — Ела не виглядала особливо зацікавленою.

— Звідти ж, звідки про дитсадок, — сказав Антін, — із записів Ганни Гроно. Багато років тому вона вивела з цього району групу людей. Якийсь час вони переховувалися тут — істоти не помічали їх завдяки оберегам. Але так не могло тривати вічно. Вони пішли на прорив із цього дитячого садку сучасної цивілізації… і їм вдалося. Ганна Гроно була першою, хто навчився креслити візерунки. Вона використала їх сама і навчила інших. У легендах збереглася згадка про те, що незвична справа жінкам групи далася набагато легше, ніж чоловікам.

— Щодо цього тривалий час обстоювалися різні теорії, але на нашому курсі дівчат справді більше, — задумливо зауважила Талія. — Вважається, що ми вправніші у керуванні Словами і у кресленні-виплетенні візерунків. Недарма найкращих спудеїв із бойовою спеціалізацією називають «відьмами»…

— Ну, спасибі, — іронічно подякував Антін.

— Ви з глузду поз’їжджали? — Віра переводила погляд з Ляни на Антіна. — Ви слухаєте цього зрадника замість розібратися з ним?

— Я йому вірю, — несподівано сказала Талія. — Хоч він мені й не до вподоби.

— А й справді, він не бреше, — поважно кивнула Ела. — Я б це відчула. А от ти, Віро… чи не дивно з твого боку виявляти таку агресію?

— Передчуття двох дівиць, — усміхнулася Віра. — Чого вони варті? Ви не можете побачити всього. Даремно ви йому довіряєте! Хоч ти-то зі мною згодна, Ляно?…

Але Ляна не слухала Віри.

— Легенда каже, що розробки Ганни Гроно підштовхнули Павла Святозіра до заснування Академії, — повільно сказала Ляна. — Він спирався на подарований нею ґрунт, на якому Академія стоїть і досі. А ще легенда розповідає — після того, як Ганна Гроно та її група взяли участь у зведенні бар’єру довкола Чорного Сектору, істоти застигли у часі. Не знаю, чи правда перше… Але друге — брехня. Істоти не застигли. Весь цей час вони помирали. І помирали страшно, раз за разом. Ганна Гроно була останньою захисницею віджилої епохи і першою ластівкою нової.

Ганна Гроно була божевільною.

Із цими словами Ляна, не звертаючи уваги, чи хтось її взагалі слухав, витягла знайдений вчора зошит.

Очі Антіна розширилися.

Віра, шокована, вийняла руку з кишені. Ляна й без того знала, що вона там ховала — ніж із викидним лезом. Зручний, досить довгий — у районах беззаконня такий би став у нагоді.

— А це що таке? — холодно поцікавилася Талія. Обличчя Ели скривилося у зболеному виразі:

— Ляно… Так ти?…

— Я гадки не маю, як блокувати сигнал зі Слів, — чесно зізналася Ляна, — особливо підсилений мислелокатором. Я не знаю, чи це щоденник Ганни Гроно, а чи просто випадкова знахідка.

— То покажи… покажи мені його! — Антін подався уперед із гарячковою поспішністю. Віра виставила у його бік руку з ножем:

— Не так швидко, голубе. Ми ще не вирішили, що з тобою робити.

— Я не знаю, — Ляна не збиралася слухати їхні суперечки: вчинити так означало б підсилити небезпеку, яка насувалася з усіх боків. З боку Віри — в тому числі, — навіщо він так усім потрібен,