Vivat Academia! - Любов Базь

Повернувши собі свою індивідуальність і у дещо насильницький спосіб змусивши Ляну отямитися, Антін згадав про завдання, доручене йому як одному із найперспективніших спудеїв.

— Ми його знищили, ти, тупий виродку! — стримуватися Віра більше не збиралася. — Коли ми об’єдналися, його на шматки рознесло, а нас усіх від пентаграми відкинуло!

— Це провал, — вбито сказав Антін. Він щойно усвідомив глибину свого падіння. — Остаточний. Я провалився.

— Яка трагедія, — промурмотіла Талія, спираючись на Елу. Остання без упину торохкотіла молитви — тільки завдяки ним істоти досі не накинулися на дівчат і Антіна. Хоча, можливо, потвори були заслаблі через денну пору.

— Тебе зараз уб’ють, вилупку! — розлючено повідомила Віра. — І нас усіх разом із тобою! Бери Ляну під мишку — і геть звідси, доки живий! Я прикрию… за пироги теж розплачуватися треба, не тільки за удари.

— Що за пироги? — не второпала Талія.

— Моралізаторкам цього не збагнути, — пхикнула Віра. А потім зробила вчинок, який Ляна, котрій тільки-но вдалося випростатися і змахнути сльози з очей, могла би назвати суїцидальним.

Стрибнула у натовп істот.

— Ноги у руки — і вперед, — здавленим голосом сказала Ляна. Ела і Талія як могли швидко рушили до порталу. Про те, щоб затриматися заради Віри, ніхто навіть не голосу не подав.

Ляна відштовхнула руку Антіна:

— Я впораюся.

— А я й не сумнівався, — погодився хлопець. — Знаєш… Тобі треба другий місяць. Не тіньовий, справжній.

Ляна не стала замислюватися над сенсом слів Антіна. Замість цього вона зубами стягла із правиці рукавичку і викинула руку в тому напрямку, де мов дзиґа крутилася Віра, на всі боки розкидаючи істот.

— Ляно, — Воля спробувала наблизитися до дівчини, але її знову відтіснив Антін. Він щось шепотів, і Ляна не хотіла на нього дивитися. Вона взагалі не могла дивитися — перед очима все пливло.

— Не можна з’єднатися з кимось навіки, — сказала Ляна, апелюючи до Волі, котру не бачила, — і не втратити себе. Вибач.

…Жити боятись і вмерти не слід, наше життя — заборонений плід, зірваний з дерева всього причин, смерть позбавляє пустих величин, ой як байдуже до того, що «треба», давить бо так — не заглянеш у небо; ой як байдуже до того, що «варто б» — нормам отим всім завдати би гарту, норми бо наші — суцільна омана, в бік як поглянеш — то маєш догану, жити боятись — коритися значить, смерті страхатись — життя не побачить…

Поміж істот наче вітер пройшовся, висмикнувши Віру з їхнього оточення і наблизивши її до порталу, біля якого вже стояли Ела і Талія. Чекали.

Ляна зрозуміла, що без неї вони не підуть.

Поруч закричала Воля.

— Ідемо, — сказав Антін і підштовхнув Ляну у спину. Відчуваючи, як заплітаються ноги, дівчина зробила кілька кроків уперед.

«Це даремно. Портал мене не пустить. Я мусила лишитися з Волею, бо відповідальна за неї. Що ти з нею зробив?» — Ляна спробувала озирнутись на Антіна, натомість отримала ще один штовхан.

І світ перевернувся догори дригом.

* * *

У лазні було тепло. Навіть жарко. Жар проймав до кісток, огортав тіло, на якому щойно почали вицвітати синці. Відігрівав. Пар зовсім не був подібний до холодного туману Чорного Сектору, і, слухаючи дівчину, котра стояла перед нею, Ляна подумала: вибралися. Цього разу — вдалося.

— А ваша практика як? — тим часом запитала дівчина перед Ляною. Це була Літа, однокурсниця. Вона вже розповіла все, що хотіла, скеровувана ненав’язливими запитаннями. Їх Ляна ставила автоматично, майже не замислюючись ні над ними, ні над сенсом самої розмови. Її подруги бесіду не підтримували. З Літою вони спілкувалися рідше за Ляну, окрім, можливо, Талії. Але Талія занурилася у стан свідомого відчуження, який у неї траплявся час від часу. Варто радіти, що після Чорного Сектору цим обійшлося.

Запитання Літи миттю всім про Чорний Сектор нагадало.

Літа не знала, що групи Ляни і Віри повернулися пізніше за інші. Ніхто не знав, окрім них самих, а у дівчат і Антіна не було жодного бажання поширюватися про свої досягнення, після яких, до речі, ще два дні пролежали, приходячи до тями. Спілкуватися упродовж цього часу лише поміж собою могли. Інші не зрозуміли б.

Єдине практичне заняття дивним чином зблизило Ляну, Елу і Талію з Вірою та Антіном. Ні, це була не дружба. Скоріше… братерство? Сестринство? Важко лишатися чужим для людини, якщо упродовж якогось часу був із нею одним цілим, поділяв усі думки і потаємні прагнення. І підозрювати після цього когось у зраді — справа марна.

Так чи інакше, Антіна у жіночу лазню не пустили. Тому після цих двох днів їхня група з п’яти людей, доти нерозлучна, розділилася. Антін вирушив до чоловічої лазні, а дівчата лишилися сам-на-сам. Може, це було і на добро — адже Антін, єдиний з них, від повернення з Чорного Сектору ходив як у воду опущений. Керівник потоку, Таєв, особисто висловив Антінові своє незадоволення. Мов, щоденник Ганни Гроно не приніс, півгрупи своєї даремно поклав, он, у групі якоїсь Ляни на одну людину більше вціліло. І повернулися ви із запізненням, хоч і не евакуювалися… Дурно вчинили — якби про евакуацію попросили, то більше людей врятувалися б.

Поширюватися про свої проблеми і щось пояснювати керівникові було справою марною. А можливо, ще й небезпечною, тож всі вирішили за краще промовчати.

Словом, практику дівчатам і Антіну зарахували, та переможцями вони, дивом вцілілі, не почувалися. Особливо Антін. Віра вже стомилася переконувати Ляну побити його в якості помсти за той удар — мовляв, після бійки хлопцеві має полегшати. Ляні так не здавалося.

— Думаю, йому просто потрібно побути наодинці із собою, — якось сказала вона. — Без нас, тих, хто знає про його поразку. Хоча насправді це була перемога… Байдуже, що Таєв так не вважає.

Говорячи це, Ляна чудово усвідомлювала — Таєву в обличчя таке не сказала б. Та й Антіну також. Тепер вона розуміла його трохи краще, гордості хлопця вражати не хотіла. Та й мститися Антіну не мала за що. Зрештою, сама вона Волю врятувати не змогла, ще й за нею у темряву піти була ладна. Якби не той Антінів стусан, невідомо, що б із нею трапилося.

Ляна вважала — буде на краще, коли Антін самотужки із власним розчаруванням впорається. Інакше почне винити інших у тому, в чім ніхто не винен, і тільки гірше від того почуватиметься.

Ось тепер хлопець, відлежавшись ув одній з кімнат для груп, які щойно