Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк
- В мене ревматизм, - сказав колишній есесівець. - Але це невиліковне. Хіба обезболювальне можеш виписати.
- Не хвилюватись! До обіду ви бути здоровий. Я найдоб-рий фахівець від ревматизмі
- Німець здивувався.
- Шайзе, - сказав. -1 як ви це лікуєте?
- Ми володіємо сучасними методами народної медицини, - пояснив Томаш. - Швидко і безболісно - це наш девіз...
Німець на своє нещастя повірив переконанням Томаша. Але як тут не повірити людині, яка одягнена в такий білий фартух?! Але про те, що фартух був не лікаря, а м'ясника, Томаш не згадував. Та й, зрештою, навіщо зайвий раз людей лякати, до того ж і йому бракувало в лексиконі відповідних слів...
Так, вони разом, під ручку, пішли в процедурну. Семен вже чекав на свого друга на коридорі.
- Ну і чого хоче ця німчура? - запитав, коли Томаш і його пацієнт проходили повз.
- Засклити вікна, доставити меблі і щось поїсти. Значить, голодні...
- Засклити? Вони ж отримали кімнату із заскленими вікнами. Меблів більше і так не отримають, бо і не маємо. Чого тільки не вигадають ті кляті капіталісти! Ладно, а що на обід хоч замовили?
- Свіжоспечену лапу ведмедя, салат, смажену картоплю і ненаше пиво.
- Безсовісні. Чи вони справді вважають, що я буду нищити природу, забивати маленьких ведмедиків лише для того, щоб вони понапихали свої животи? Бідні ведмедики, які одиноко блукають в горах... Врешті-решт, найближча гора за сто кілометрів звідси буде...
- То що будемо робити? Я сказав, що буде ведмежатина. Може, з зоопарку в Замості організувати?..
Семен на то махнув рукою.
- Ну що ж, як така справа, то клієнт, як то кажуть, наш пан, який завжди має рацію, не? Заріжимо собаку, салат росте, картопля є, Якуб привіз місцевого пива, кажуть, якісь мань-чжурці-заробітчани під Любліном його варять, - вже їм не-нашицьке буде. Цілий ящик того добра привіз! Хоча, хто його знає, скільки вони того пива вип'ють, і я теж не відмовлюся від хмільного...
І старий козак почимчикував на кухню. А коновал-самозва-нець і наївний пацієнт пішли в процедурний кабінет.
Семен ще не встиг зарізати собаку, як будинком прокотилася хвиля, що холодила кров у жилах, була наповнена болем і приниженням людської гідності, вереску. Верещали, інакше просто не скажеш, саме з процедурної.
- Ой, щось там Томаш перестарався, - прокоментував крики директор. - Вівці потрібно стригти, а не здирати з них шкіру...
Семен кинувся до дверей кабінету. Молоді німці вже були тут як тут. Вони щосили копали в двері. Попри все двері виявилися дуже міцними. Облетіло лише кілька шматків штукатурки навколо одвірка.
- Ви мені так зараз весь готель розвалите! - закричав на них Семен.
Ті одразу на хвилю заспокоїлися. Проте в двері стукати не переставали.
- Хоча, якщо розвалять, то заплатять по заслузі - філософськи заспокоїв сам себе.
Вереск змінився на завивання.
- Шо, кажете, електрикою не допомогло? - почули з кабінету голос знахаря. - Не біда! В нас, окрім цього, ще багато народних методів є. Чесно кажучи, не люблю я вас, швабів, але як вже обіцяв вилікувати, то дотримаю слова.
Сини знову почали копати в двері ще з більшим запалом. Зрештою, двері таки завалили. Молоді забігли всередину. Перед ними постала досить кумедна і повчальна картина. їх батечко лежав на животі, прив'язаний до столу, а коновал нещадно шмагав його віником з кропиви.
- Як собі нагадаю ту свиню Гітлера, то аж так і хочеться провести двотижневе лікування, - неначе наспівував сам до себе.
Старий німець чомусь знову завив. Сини накинулися з кулаками на лікаря. Семен зробив висновок, що саме настав час і йому втрутитися. Вистрілив з револьвера в стелю. Постріл подіяв на гостей, як відро холодної води. Емоції притихли.
- Якщо Вам не сподобалися наші лікувальні процедури... - почав Томаш.
- Всьо! Забираємося звідси! - завив старий німець. - Досить! Ми ще повернемося сюди... з вермахтом!
На обличчі Семена з'явилася посмішка. Він все зрозумів дуже добре.
Скажіть спасибі, що це вільна країна, і ми не можемо вас затримати за расову зверхність. Тому ви можете йти геть, зрозуміло, тільки після сплати рахунку.
- Та який ще рахунок?! - гості обурилися тільки-но Томаш переклав їм ці слова.
А старий не переставав щиросердно усміхатися, постійно тримаючи револьвер напоготові.
- Проживання в готелі коштує дві тисячі злотих за добу.
- Та ми ж тут не цілу годину провели?!
- Оплата наперед за почату добу, - уточнив. - Окрім цього, вартість медичних послуг - ще одна тисяча.
- Що?! - не витримав такого нахабства ледь живий пацієнт. - За того знахаря, коновала і садиста?
- Електрика - сто злотих, кропива - теж сто. Моя робота -триста. Ще плюс п'ятсот на податки з метою покращення нашої медицини до рівня Європейського Союзу. А! Мало не забув, оплата за паркінг - п'ятсот за кожну машину, тобто - ще тисячу. Ну, і обід, звичайно ж.
- Так ми ж його навіть не бачили! - знервовано заперечив один із німців.
- Але ми почали вже готувати. А тепер пропаде, а ведмеді не ростуть на деревах. Відтак, підсумовуючи, ви нам ще винні...
- Я нічого не збираюся платити! - викрикнув німець.
Щось металічно цокнуло у револьвері.
- Я за характером спокійна, миролюбива людина, яка не терпить насилля, - сказав Семен (Томаш весь час старанно перекладав). - Але коли мене виписували з психіатричної лікарні, то лікарі наполегливо попереджували, що мені варто уникати стресів. А мені якось не вдається от так просто їх уникати. Як тільки-но згадаю ті дні, коли я був партизаном під час Другої світової війни, як я голими руками душив фашистів...
Старий німець пригадав собі важкі бої, які проходили
