Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк

- Летальний випадок, - сказав «лікар» і повернув тіло так, щоб гість на власні очі побачив «велику криваву пляму».

-Та я ж його лише пострашити... то ж, бля... ніби муляж мав бути... - бритоголовий розгубився і випустив пістолет із рук.

- Ти нам тепер виправдовуватися в суді будеш!

- Я... не хотів... - і сльози почали капати на спортивний костюм рекетира.

- Мінімум вісім років, - сказав Вендрович похмуро. - Так тобі і треба, заслужено... А за лисину і ланцюг золотий ще два роки докинуть... Хоча, з іншої сторони, - підморгнув, - свідків ніби й не було...

- Гм... - з'явилася якась надія в голосі горе-бандита.

- Не «гм», а... - і показав пальцями жест «рахуй гроші». -Як прикро, наш бідний друг... Пройшов дві світові. Разом ми випили не одну пляшку,., а зараз доведеться його закопувати в лісі, як собаку.

- Скільки? - перепитав із зацікавленням «вбивця».

- П'ять тисяч, гадаю, буде саме в раз, і то ще зі знижкою, -заговорив друг «мерця».

- Але ж я не можу вам віддати усі свої гроші!

- Вважаю, що торгуватися за таких обставин, то недоречно! - різко відповів Якуб.

Бритоголовий подивився на тіло, яке знахар прикрив тюл-лю, і повільно витягнув із кишені грубезний гаманець. Працівники занесли тіло «шефа» до канцелярії. Семен стягнув із себе вимазану сорочку і одягнув чисту.

- Ти поранений? - перепитав Якуб.

- Не, той молокосос промазав, а так, між іншим, щось ви мало взяли за мене... Всього п'ять тисяч. Треба було більше просити.

- Добре, завтра зранку докинемо ще «на похорон», - усміхнувся Томаш. - В будь-якому разі, можна сказати, що наша фірма процвітає. П'ятдесять старих мільйонів злотих за один день роботи!..

- Е, а чого вони такі зелені і якийсь дядько у перуці посередині? - перепитав Йосип.

- А хто його зна, може, то якісь нові вже... - заспокоїв його Семен.

На жаль, зранку виявилося, що невдалі гості втекли ще вночі.

- От, блін, - коротко і чітко підсумував Семен. - Тепер похорону не буде...

І послав своїх спільників за пивом.

Якихось дві години тому Якуб і Йосип зупинили дитячий візок, до відказу заповнений новопридбаними пляшками спиртного перед будинком, і зі здивуванням дивилися на дві іномарки з німецькими номерами, припарковані перед входом у готель.

Все свідчило про те, що їхні власники зараз знаходяться всередині готелю.

- Мерседес і новенька Тойота, - зауважив Якуб. - Цікаво-цікаво.

- Диви, а ось і другі жерт.., ой, тобто гості, - прокоментував його друг.

- А ми ще навіть готель повністю не відремонтували.

Обидва подалися до канцелярії. Директор, тобто Семен,

сидів за столом і бадьоро посвистував.

- Потрібен інструктаж?

- Приїхали німці. Чотири штуки. Один старий гітлерівець і ті троє - то, мабуть, його сини. Ведуть себе зверхньо і вкрай агресивно. Весь час ричать на мене і щось там белькочуть. До того всього по-швабськи, і я нічого не розумію. Схоже, їм щось не подобається.

- Я погано знаю німецьку, - попередив Йосип.

- А я дуже погано, - пробурмотів Якуб. - Тільки-но «хенде хох!» і «ніхт шізен» з війни ще пам'ятаю.

- Не проблема. Томаш трохи по-їхньому шпрехає. Ви обидва поки що не показуйтеся їм на очі і, нахилившись, пошепки дав вказівки подальших дій. Якуб і Йосип взяли зі скрині зброю і вибігли чорним ходом із готелю.

До канцелярії зайшов Томаш. Протягом останніх двадцяти хвилин він читав польсько-німецький розмовник і вирішив, що вже готовий до переговорів. Німці безперестанку дзвонили дзвінком і щось викрикували.

-1 шо будемо робити? - перепитав Томаш. - Я ж німаків не переварюю.

-1 я. Але перед тим, як їх позбудемося, вони повинні заплатити за побут і сервіс... і за кривди дідів... тобто нас, чайових накинемо! Йди і попитай чого, до холери, їм так хочеться. А потім запропонуй медичну допомогу.

- А якщо вона їм буде не потрібна?

- З цим у нас проблем немає: приправимо чимось обід і буде необхідною.

- Наприклад, проносним? - ввічливо запропонував Томаш.

- Непоганий варіант. Давно на те заслуговують. Крім того, так чи інакше, потрібно навчити їх ввічливості.

- Невеличка нічна диверсія, гм... ветеранів?

- Думаю, що це просто наш патріотичний обов'язок.

І обидва діда-партизани злорадно розсміялися.

Німці сиділи в кімнаті і проклинали все на світі, починаючи від обслуговування в готелі і закінчуючи тією убогою країною, в яку вони потрапили. Зайшов Томаш.

- Гутен морген! - голосно привітався. - Може, у панства є якісь особливі побажання чи прохання? - говорив з сильним акцентом, але вони його якось зрозуміли.

- Та ти свиня немита! - зірвався найстарший із сімейства. -І ти це називаєш готелем? Вікна не засклені! Жодних меблів!

Крім того, ми хочемо помитися з дороги, а ви, чорномазі, навіть душової тут не маєте!

- Ми не чорномазі, - спростував Томаш з гідністю. - Тут, взагалі-то, є річка, - за десять хвилин ходьби. Вода в ній не зимна, а як привикнути, то...

Німці критикували і кляли, не перебираючи слів, ще добру хвилю. Коли закінчили, Томаш зміг далі продовжувати переговори.

- Так що ж панство бажають на обід?

- А у Вас знайдеться м'ясо ведмедя?

- Знайдеться, - збрехав той і навіть не почервонів.

- Тоді принесіть чотири порції ведмежої лапи, смажену картоплю, салат і пшеничне пиво в кухлях. Тільки справжнє пиво, а не ваш розбавлений сік!

- Як у Вас зі здоров'ям? - між іншим промовив Томаш, проігнорувавши образу в адресу