Темна матерія - Блейк Крауч

Раян сміється, але цей сміх якийсь силуваний, неприродній.

— Припустімо, чисто теоретично, що все, тільки-но розказане тобою, це правда. Принаймні, що ти так вважаєш. Невідомою змінною у всій цій історії є те, над чим ти працював усі ці кілька останніх років. Цей секретний проект. Що ти можеш нам розказати про нього?

— Нічого.

Раян підводиться.

— Ти вже йдеш? — питає Даніела.

— Уже пізно. З мене досить.

Я кажу:

— Раяне, це не тому, що я не хочу тобі казати. Я не можу тобі нічого сказати. Я нічого про це не знаю. Я професор фізики. Я прокинувся в тій лабораторії, і всі думали, що я їхній, але це не так.

Раян бере капелюха й прямує до дверей.

Уже майже за порогом він обертається, дивиться на мене й каже:

— Ти хворий. Давай я відвезу тебе до лікарні.

— Я вже там був. І не збираюся туди повертатися.

Він дивиться на Даніелу.

— Ти хочеш, щоб він пішов?

Вона повертається до мене, роздумуючи, — так мені здається, — чи хоче вона залишитися наодинці з божевільним. А що, як вона вирішить не довіряти мені?

Нарешті вона хитає головою і каже:

— Все гаразд.

— Раяне, — питаю. — Яку сполуку ти для мене зробив?

Він уважно дивиться на мене, і на якусь мить мені ввижається, що він збирається відповісти, напруга спадає з його обличчя, ніби він намагається вирішити, чи я несповна розуму, чи просто дурень під кайфом.

І раптом він оговтується.

Обличчя знову кам’яніє.

Дуже сухо він промовляє:

— На добраніч, Даніело.

Потім повертається.

Іде.

Грюкає дверима.

Даніела заходить до вітальні в штанах для йоги й майці, і несе велику чашку чаю.

Я прийняв душ.

Краще мені не стало, але тепер я хоча б чистий, і від мене більше не тхне лікарняним запахом хвороби й хлорки.

Сидячи на краю матраца, вона простягає мені чашку.

— З ромашкою.

Я беруся за гарячу керамічну чашку обома руками, кажу:

— Не треба було тобі цього робити. У мене є, куди піти.

— Ти залишаєшся тут, зі мною. І без розмов.

Вона перелазить через мої ноги й сідає біля мене, спираючись спиною об бильце ліжка.

Я сьорбаю чай.

Він теплий, заспокійливий, солодкуватий.

Даніела дивиться на мене.

— Коли ти звернувся в лікарню, вони сказали, що з тобою не так?

— Вони самі не знали. Вони хотіли покласти мене в лікарню.

— У психлікарню?

— Авжеж.

— А ти не згодився?

— Ні, я втік.

— Тобто, це було б примусово.

— Точно.

— А тобі не здається, що так було б краще в такій ситуації, Джейсоне? Ну, от що б ти подумав, якби хтось розповідав тобі те, що ти зараз розповідаєш мені?

— Я подумав би, що він з’їхав з глузду. Але це не так.

— Тоді скажи мені, — просить вона. — Як ти можеш пояснити те, що з тобою відбувається?

— Я не зовсім упевнений.

— Але ти ж учений. У тебе ж є якесь припущення?

— У мене недостатньо інформації.

— А що тобі підказує інтуїція?

Я попиваю ромашковий чай, насолоджуюсь тим, як хвиля тепла омиває моє горло.

— Ми проживаємо своє життя день за днем, і навіть не здогадуємося, що ми є частиною якоїсь більшої і загадковішої реальності, яку ми навіть уявити собі не можемо.

Вона бере мої руки у свої, і хоча це не та Даніела, яку я знаю, я не можу приховати, як божевільно я люблю цю жінку, навіть тут і зараз, сидячи в цьому ліжку, в цьому перевернутому світі.

Я дивлюся на неї, у ці іспанські очі, блискучі й пристрасні. Я ледве стримуюся, щоб не обійняти її.

— Тобі страшно? — питає вона.

Я згадую того чоловіка, який тримав мене на мушці. Ту лабораторію. Ту компанію, яка ганялася за мною по моєму особняку, намагаючись схопити мене. Я згадую того чоловіка, який курив цигарку під вікном