Темна матерія - Блейк Крауч

Даніела вже давно не пахтилася парфумами, але сьогодні від неї пахне Даніелою без мене, Даніелою до того, як наші окремі запахи змішалися в один наш.

Я не хочу, щоб вона мене відпускала — мені потрібен її дотик — але вона відсторонюється.

Я питаю:

— А де Чарлі?

— Хто?

— Чарлі.

— Про кого ти говориш?

Щось перевертається в мене всередині.

— Джейсоне?

Вона не знає нашого сина.

А хіба у нас є син?

Хіба Чарлі існує?

Звичайно, існує. Я був присутній при його народженні. Я тримав його у своїх руках через десять секунд після того, як він прийшов у цей світ, скорчений, надриваючись від крику.

— Все гаразд? — питає вона.

— Авжеж. Я щойно вийшов із лабіринту.

— І що ти скажеш?

— Я мало не заплакав.

— Це все ти, — каже вона.

— Про що ти?

— А та наша розмова півтора року тому? Коли ти приходив до мене? Ти мене надихнув, Джейсоне. Я думала про тебе щодня, поки його робила. Я думала про те, що ти сказав. Хіба ти не бачив присвяту?

— А де вона була?

— Біля входу в лабіринт. Це для тебе. Я присвятила його тобі, і я хотіла тебе знайти. Я хотіла, щоб ти був моїм особливим гостем цього вечора, але ніхто не міг тебе знайти. — Вона усміхається. — А тепер ти тут. Тільки це й має значення.

Моє серце б’ється так швидко, що здається, наче кімната ось-ось закрутиться, і раптом біля Даніели з’являється Раян Голдер і невимушено пригортає її. На ньому твідовий піджак, волосся сивувате, на вид він трохи блідіший і не в такій гарній формі, як тоді, коли я його бачив востаннє, найнеймовірніше в барі «Віллидж Теп» минулої ночі, коли він святкував присудження премії Павійського університету.

— Так, так, — каже Раян, потискаючи мені руку. — Містер Павія. Власною персоною.

Даніела каже:

— Хлопці, мені треба дотримуватися формальностей і піти трохи потусуватися, але, Джейсоне, коли все закінчиться, у мене будуть невеличкі таємні посиденьки. Ти прийдеш?

— Та я б залюбки.

Я дивлюся, як натовп поглинає Даніелу, а Раян питає:

— Хочеш випити?

Ще б пак.

У галереї розходилися не на жарт. Офіціанти в смокінгах пригощали всіх закусками й шампанським, крім того, тут був ще й платний бар — у дальньому кінці кімнати під триптихом автопортретів Даніели.

Бармен наливає нам віскі — «Макаллан» дванадцятирічної витримки — у пластянки, а Раян каже:

— Я чув, що в тебе справи йдуть непогано, ну, а я маю те, що маю.

Так дивно — в ньому нема й сліду тієї зарозумілості й пихи, якими хизувався цей чоловік у місцевому барі минулої ночі.

Ми беремо своє віскі, ідемо в затишний куточок, подалі від натовпу, який доймає Даніелу.

Ми стоїмо там, спостерігаючи, як із лабіринту все прибувають нові люди, і я питаю:

— То чим ти займаєшся? Я якось загубив твої сліди.

— Я перейшов до Чиказького університету.

— Вітаю. То ти викладаєш?

— Клітинна й молекулярна неврологія. Крім того, проводжу одне круте дослідження, яке стосується також префронтальної кори головного мозку.

— Звучить цікаво.

Раян нахиляється ближче.

— Без жартів. Тут плітки ходять — одна одної дурніша. Увесь вулик розбурканий. Подейкують, — він знизив голос — що в тебе був передоз і ти з’їхав з глузду. Що тебе запроторили до божевільні. Що ти помер.

— Та ось я. Притомний, живий, здоровий.

— Отже та сполука, яку я для тебе зробив... я так розумію, вона спрацювала?

Я витріщаюся на нього, не маючи жодного уявлення, про що він говорить. І коли я не відповідаю одразу, він каже:

— Гаразд, я розумію. Вони придавили тебе купою угод про нерозголошення.

Я попиваю своє питво. Я все ще голодний, і алкоголь швидко вдаряє мені в голову. Коли поряд з’являється черговий офіціант, я загрібаю з його срібної таці аж три тарталетки.

Але якщо Раяна щось гризе, він не заспокоїться.

— Послухай, я не збираюся канючити, — править він своєї, — але хіба я не зробив для тебе і «Лабораторій швидкості» чимало лівої роботи? Ми ж із тобою пуд солі з’їли, і ось ти просуваєшся в кар’єрі, а я не знаю... Я думаю, ти отримав від мене те, що хотів, і...

— Що?

— Забудь.

—