Темна матерія - Блейк Крауч

Хрест.

Будда.

Пентаграма.

Емблема миру.

Ядерний вибух.

Світло гасне.

З’являються зірки.

Я знову можу бачити крізь оргскло, тільки тепер на його прозорість накладається якась подоба цифрового фільтру — комахи: одні непорушні, інші метушаться, і снігова заметіль.

Через це всі інші подорожні в лабіринті мають вигляд силуетів, що бредуть у якійсь пустці.

І, незважаючи на всю цю пертурбацію і жах останніх двадцяти чотирьох годин, а може, саме завдяки тому, що я оце пережив, те, що я зараз бачу, надзвичайно мене вражає і вдаряє прямо в серце.

Хоч я й бачу інших людей у лабіринті, у мене немає відчуття, що ми перебуваємо в одному приміщенні, чи навіть в одному просторі.

Здається, що вони витають в інших світах, і кожен іде якимось своїм шляхом.

На якусь хвилю мене приголомшує неймовірне відчуття втрати.

Не горе чи біль, а щось дуже первісне.

Усвідомлення і жах, який охоплює після цього — жах від безмежної байдужості навколо нас.

Не знаю, чи такого ефекту домагалася Даніела своєю інсталяцією, але на мене все це справило саме таке враження.

Ми всі бредемо тундрою нашого буття, наділяючи бозна-яким значенням те, що значення не має взагалі, а все те, що ми любимо й ненавидимо, все, у що ми віримо й за що боремось, за що вбиваємо, і за що вмираємо, таке ж безглузде, як зображення, які проектуються на оргскло.

На виході з лабіринту повторюється останнє відео — чоловік і жінка тримають за ручки свою дитину й біжать разом по зарослому зеленою травою пагорбі, під ясним блакитним небом — і на цьому тлі повільно з’являються слова:

Не існує нічого.

Усе — лиш сон.

Бог, людина, всесвіт, сонце, місяць, зорі без ліку — це сон, усе це тільки сон; вони не існують.

Не існує нічого, тільки порожнеча й ти...

Але ти — це теж не ти. Немає в тебе ні тіла, ні крові, ні кісток. Ти просто думка.

МАРК ТВЕН

Я заходжу ще в якийсь вестибюль, де решта моєї групи оточила пластиковий пакет, виловлюючи з нього свої мобілки.

Попереду, у просторій, яскраво освітленій галереї з блискучою дерев’яною підлогою, розмальованими стінами, скрипковим тріо... якась жінка в приголомшливій чорній сукні стоїть на підвищенні й промовляє до натовпу.

Аж через п’ять довгих секунд до мене доходить, що це Даніела.

Вона сяє, тримаючи келих червоного вина в одній руці й жестикулюючи другою.

— ...це просто найчудовіший вечір, і я така вдячна всім вам за те, що ви прийшли підтримати мій новий проект. Він символізує світ.

Даніела піднімає свій келих з вином.

— Salud!

Натовп відгукується і, поки всі п’ють, я рушаю до неї.

Зблизька вона дуже збуджена, світиться від радості й така наповнена життям, що я ледве втримуюся, щоб не гукнути її. Це Даніела, така ж енергійна, як і тоді, коли ми вперше зустрілися п’ятнадцять років тому, перш ніж наступні роки життя — буденність, радість, печаль, компроміс — перетворили її на жінку, з якою ми тепер спимо в одному ліжку: чудова мати, чудова дружина, яка все ж постійно притлумлює тоненький внутрішній голосок, який попискує, що все б могло бути й по-іншому.

В очах моєї Даніели тягар і відсторонення, які часом мене лякають.

Ця Даніела ширяє над землею.

Тепер я стою метрів за три від неї, моє серце калатає, сподіваючись, що ось вона гляне на мене, і тоді...

Наші очі зустрічаються.

Її очі розширюються, рот відкривається, і я не розумію, чи вона налякана, чи рада, чи просто здивована, побачивши моє обличчя.

Вона проштовхується крізь натовп, обвиває руками мою шию і міцно пригортається до мене.

— О Боже, я не вірю, що ти прийшов. У тебе все добре? Я чула, що ти на якийсь час виїжджав із країни, чи десь пропав.

Я не знаю, що на це відповісти, тому просто кажу:

— Ну, ось і я.