Темна матерія - Блейк Крауч

Я не знаю, що на це сказати. Я не спілкувався з братом уже років зо два.

— Не впевнений, що я хочу, щоб ви йому телефонували, — кажу я.

— Цілком справедливо, але, для ясності: у відповідності до закону НІРАА[6], якщо, на мою думку, пацієнт не може ні погоджуватися, ні виступати проти розголошення інформації у зв’язку з недієздатністю чи з надзвичайними обставинами, я уповноважена самостійно вирішувати, чи буде розголошення інформації члену вашої сім’ї чи вашому другу у ваших інтересах. Я думаю, що ваш теперішній психічний стан кваліфікується як недієздатність, і консультація з кимось, хто знає вас і вашу історію, буде вам тільки на користь. Тому я зателефоную Майклу.

Вона втуплюється в підлогу, наче їй не хочеться говорити мені, що там далі.

— Третє і останнє, — каже вона. — Нам потрібна допомога психіатра, щоб розібратися у вашій ситуації. Я переведу вас до «Чикаго Ред», центру психічного здоров’я, трохи далі в північній частині.

— Послухайте, я визнаю, що маю не досить чітке уявлення про те, що відбувається, але я не божевільний. Я із задоволенням поговорю з психіатром. Я просто з великою радістю скористаюся такою нагодою. Але я зовсім не хочу, щоб мене поклали в психіатричну лікарню, якщо це те, про що ви питаєте.

— Це не те, про що я питаю. При всій повазі до вас, Джейсоне, мушу заявити, що у вас у даному випадку немає вибору.

— Вибачте?

— Це називається «Затримання М1» — затримання за показаннями психічного стану, і за законом, якщо я вважаю, що ви становите загрозу для себе та для інших, я можу застосувати до вас примусову шпиталізацію на сімдесят дві години. Послухайте, це для вас найкращий вихід. Ви у жодному разі...

— Я прийшов у цю лікарню з власної волі, бо хотів з’ясувати, що зі мною не так.

— І це був правильний вибір, саме це й збираємося робити: з’ясувати, чому у вас з’явився такий розрив із реальністю, та підібрати вам відповідне лікування для вашого цілковитого одужання.

Я бачу, як на моніторі загрозливо піднімається показник тиску крові.

Я не хочу знову здіймати тривогу.

Заплющую очі, вдихаю.

Видихаю.

Роблю ще один ковток кисню.

Показники мого стану втихомирюються.

Я кажу:

— Ви збираєтеся помістити мене в гумову кімнату, без паска, без гострих предметів, і накачувати ліками, поки я не впаду в ступор?

— Ні, зовсім не так. Ви ж прийшли в цю лікарню, бо хочете одужати, так? То це й буде перший крок. Мені потрібно, щоб ви мені довіряли.

Спрінгер підводиться зі стільця й переносить його через усю палату аж під телевізор.

— Відпочивайте, Джейсоне. Скоро прийде поліція, а під вечір ми переведемо вас до центру «Чикаго Ред».

Я дивлюсь, як вона виходить. На мене навалюється загроза викриття, придавлює, паралізує.

А що, як ті огризки моєї переконаності й спогадів, які є складовими того, ким я себе відчуваю, — моя професія, Даніела, мій син — це просто якийсь трагічний збій, осічка в тій сірій речовині в мене між вухами? І що мені робити: і далі боротися, щоб бути людиною, якою я себе вважаю, чи відректися від цієї людини й від усього, що вона любить, і влізти в шкуру тієї особистості, якою цей світ хоче мене бачити?

А що як я з’їхав з глузду?

А раптом, все, що я знаю, це помилка?

Ні. Стоп.

Я не божеволію.

За останню ніч у моїй крові з’явились якісь наркотики, а на тілі — синці. Мій ключ відчиняє двері не мого дому. У мене немає пухлини мозку. На моєму підмізинному пальці слід від обручки. Зараз я в лікарняній палаті, і все це відбувається насправді.

Не дозволяй собі думати, що ти божевільний.

Думай лише про те, як із цього виплутатись.

У вестибюль лікарні я проштовхуюсь повз двох чоловіків у дешевих костюмах і мокрих пальтах. У них вигляд копів, і коли вони заходять у кабінку ліфта й наші погляди зустрічаються, я думаю, чи не по мене вони прийшли.

Я минаю приймальне відділення і прямую до автоматичних дверей. Оскільки до мене не була приставлена охорона, вислизнути з лікарні виявилося простіше, ніж я думав. Я просто зодягнувся, зачекав, поки спорожніє коридор, і спокійно пройшов повз сестринський пост, ніхто й оком не кліпнув.

Я підходжу до виходу й чекаю, що зараз зірветься сирена, загукають моє ім’я, охоронці побіжать за мною по вестибюлю.

Ось я й надворі, під дощем. Мене огортає ранній вечір, звична загальна метушня, що настає десь о шостій вечора.

Я швидко збігаю сходами, ступаю на тротуар і так само швидко минаю квартал. Я обережно озираюсь.