Темна матерія - Блейк Крауч

— Твоя тарілка в холодильнику.

У запотілому вікні над раковиною їй видно, як її чоловік кладе магазинний пакет на стіл-острів і прямує до неї.

Його руки ковзають по її талії.

Вона напівжартома каже:

— Якщо ти думаєш, що за якісь пару чашок морозива тобі все зійде з рук, то я просто не знаю, що сказати.

Він притискається до неї і шепоче їй на вухо, обпалюючи його гарячим подихом із залишками якогось-там віскі, що він його пив:

— Життя коротке. Не дурій. Ми просто втрачаємо час.

— А як же тоді сорок п’ять хвилин розтяглися на три години?

— Так само, як одна склянка перетворюється на дві, потім на три, і понеслось. Я почуваюся жахливо.

Його губи ззаду на її шиї викликають ніжне тремтіння вздовж хребта.

Вона каже:

— Тобі це так просто не минеться.

Тепер він цілує її шию збоку. Давно він так до неї не торкався.

Його руки ковзають у воду.

Він переплітає їхні пальці.

— Тобі треба щось поїсти. Я розігрію твою тарілку.

Вона намагається прослизнути повз нього до холодильника, та він заступає їй дорогу.

Тепер вона стоїть обличчям до нього, уважно дивиться в його очі, і, можливо тому, що вони обоє трохи випили, між ними в повітрі постає якась напруга, ніби заряджена кожна молекула.

Він каже:

— Боже мій, як же я скучив за тобою.

— Признавайся, скільки ти випив?

Він раптово цілує її, притискає так, що стільниця врізається їй у спину, а він тягнеться до її стегон, висмикує сорочку з її джинсів, тепер його руки, гарячі, як піч, торкаються її шкіри.

Вона відштовхує його до столу.

— Господи, Джейсоне.

Тепер вона роздивляється його у тьмяному світлі кухні, зачудовано прислухаючись до енергії, яку він приніс із собою додому.

— Щось сталося, поки тебе не було, — каже вона.

— Нічого не сталося, крім того, що я втратив лік часу.

— То ти не тріпався там на вечірці Раяна з якоюсь дівахою, яка примусила тебе знову відчути себе двадцятип’ятилітнім? А тепер ти являєшся сюди збуджений, і придурюєшся...

Він сміється. Чудово.

— Чого ти? — питає вона.

— То он як ти все це сприймаєш? — він підступає на крок ближче. — Коли я вийшов з бару, мої думки витали деінде. Я про щось задумався. Ступив на проїжджу частину, і якесь таксі мало не розмазало мене по асфальту. Я перелякався до смерті. Не знаю, як це пояснити, але з того моменту — і в гастрономі, і дорогою додому, і ось тут на кухні — я відчуваю себе таким живим. Наче я раптом побачив своє життя так чітко і ясно. Усе, за що я такий вдячний долі. Тебе. Чарлі.

Вона відчуває, як її гнів починає танути.

Він каже:

— Наче був якийсь застій у наших стосунках, ніби ми позастрягали у своїх канавках, перестали бачити тих, кого ми любимо такими, які вони є. Але сьогодні, просто зараз, я знову бачу тебе, як тоді, коли ми вперше зустрілися, коли звук твого голосу, твій запах були для мене новим світом. Мабуть, я мелю якісь дурниці.

Даніела підходить до нього, бере в долоні його обличчя і цілує.

Потім вона бере його за руку й веде нагору.

У коридорі темно, а вона все намагається пригадати, коли це востаннє чоловік примушував її серце так калатати.

Біля кімнати Чарлі вона ненадовго зупиняється, притуляється вухом до зачинених дверей, вловлює приглушене навушниками ревище музики.

— Усе чисто.

Вони якомога обережніше просуваються скрипучим коридором.

Заходять до спальні, Даніела замикає двері, висуває верхню шухляду свого туалетного столика, шукаючи хоч якусь свічку, але в Джейсона немає на це часу.

Він підштовхує її до ліжка, тягне вниз на матрац, і ось він зверху на ній, цілує її, його руки під її одягом пестять її тіло.

Вона відчуває вологу на своїх щоках, на губах.

Сльози.

Його сльози.

Тримаючи його обличчя в своїх долонях, вона питає:

— Чого ти плачеш?

— Мені здалося, ніби я тебе втратив.

— Я тут, Джейсоне, — каже вона. — Я тут, поряд із тобою, любий. Я твоя.

Коли він роздягає її в темряві їхньої спальні, вона відчуває, що ще ніколи й нікого не хотіла так шалено. Гнів минув. Сонливість від випитого вина мов рукою зняло. Він повернув її в той час, коли вони вперше кохалися на її горищі в Бактауні, і видно було сяйво середмістя у величезні