Темна матерія - Блейк Крауч

— Ви потрапили в аварію?

— Ні.

— У вас усе обличчя в ранах.

— Я погано почуваюся.

— Що ви маєте на увазі?

— Мені треба з кимось поговорити.

— Ви бездомний?

— Ні.

— Де ваша сім’я?

— Я не знаю.

Вона швидким професійним поглядом оглядає мене з голови до ніг.

— Як ваше ім’я, сер?

— Джейсон.

— Хвилиночку.

Вона підводиться зі свого місця і зникає за рогом. Секунд через тридцять чується якесь дзижчання, у дверях біля її віконця клацає замок і вони відчиняються. Медсестра усміхається.

— Підійдіть сюди.

Вона веде мене в оглядову кімнату.

— Зараз до вас прийдуть.

Коли за нею зачиняються двері, я сідаю на кушетку й мружуся від сяйва ламп. Ще ніколи в житті я так не втомлювався.

Я клюю носом.

Випрямляюся.

Я мало не заснув сидячи.

Двері відчиняються.

Заходить огрядний молодий лікар із папкою-планшетом у руках. Його супроводжує інша медсестра — фарбована блондинка в синій формі. У неї на обличчі каменем висить вираз «виснаження о четвертій ранку».

— Ви — Джейсон? — питає лікар, не подаючи руки й навіть не намагаючись змінити на обличчі виразу байдужості після нічного чергування.

Я киваю.

— Прізвище?

Я вагаюся, чи називати йому своє повне ім’я, та може, це на мене так діє пухлина, або в мене щось не так із головою.

— Дессен.

Я вимовляю його по буквах, коли він заповнює щось схоже на бланк реєстрації.

— Я доктор Рендольф, лікар. Що привело вас у такий час в лікарню швидкої допомоги?

— Мені здається, щось не так з моєю головою. Якась пухлина, чи ще щось.

— Чому ви так вважаєте?

— Все виглядає не так, як треба.

— Так. Чи не могли б ви пояснити детальніше?

— Я... ну, добре, це буде схоже на якесь божевілля. Просто знайте, що я це усвідомлюю.

Він одриває погляд від папки-планшета.

— Мій будинок — не мій будинок.

— Я не розумію.

— Саме так, як я сказав. Мій будинок — не мій будинок. Моєї сім’ї там немає. Усе набагато... краще. Усе оновлене і...

— Але це все ж ваша адреса?

— Точно.

— Отже, ви стверджуєте, що всередині все інше, а зовні те ж саме? — він говорить так, ніби розмовляє з малою дитиною.

— Так.

— Джейсоне, звідки у вас рани на обличчі? Грязюка на одязі?

— За мною гнались якісь люди.

Не треба б йому це казати, але в мене вже немає сил звертати на це увагу. Мабуть, я справляю враження божевільного.

— Гналися за вами.

— Авжеж.

— Хто саме гнався за вами?

— Я не знаю.

— А ви знаєте, чому вони за вами гналися?

— Бо... це складно пояснити.

Він кидає на мене професійний оцінюючий, ледь вловимий, скептичний погляд, чого не скажеш про медсестру.

— Ви приймали сьогодні ввечері наркотики чи алкоголь? — питає він.

— Трохи вина спочатку, потім віскі, але це було кілька годин тому.

— Знову ж таки, я перепрошую — у мене було дуже довге чергування — чому ви вважаєте, що у вас щось не так із головою?

— Бо останні вісім годин мого життя абсолютно безглузді. Усе наче реальне, але цього просто не може бути.

— У вас були недавно травми голови?

— Ні. Ну, тобто, мені здається, хтось ударив мене ззаду по голові. Туди боляче доторкатися.

— Хто вас ударив?

— Я точно не знаю. Я тепер ні в чому не впевнений.

— Гаразд. Ви приймаєте наркотики? Зараз чи в минулому?

— Пару разів на рік покурюю травичку. Але то було давно.

Лікар повертається до медсестри.

— Я попрошу Барбару, щоб вона взяла трохи крові на аналіз.

Він кладе папку-планшет