Темна матерія - Блейк Крауч

— А з моєї точки зору, це всього лише два з половиною місяці, і це було хтозна-коли. І все ж ти знаєш, що цей рецепт передавали в моїй сім’ї з покоління в покоління.

На мить на кухні западає зловісна тиша.

Наче повітря між нами має позитивний заряд, вібруючи з якоюсь частотою десь на межі нашого сприйняття.

Нарешті вона промовляє:

— Якщо ти хочеш допомогти, я саме готую топінг для рагу. Я можу сказати тобі, що для цього потрібно, але ти ж, мабуть, і так знаєш.

— Тертий чедер, коріандр і вершки.

Вона ледь помітно усміхається і піднімає брову.

— Я ж казала, що ти й так знаєш.

Ми вечеряємо за столом біля величезного вікна. Світло свічки відбивається в склі, а за вікном горять вогні міста — наше місцеве сузір’я.

Страва неперевершена, Даніела прекрасна у світлі каміна, і я вперше почуваюсь удома, після того, як я вибрався з тієї лабораторії.

Наприкінці вечері, коли наші келихи спорожніли й ми осушили ще одну пляшку, вона тягнеться через скляний стіл і торкається моєї руки.

— Я не знаю, що діється з тобою, Джейсоне, але я рада, що ти прийшов до мене.

Мені хочеться поцілувати її.

Вона прихистила мене, коли я збився з дороги.

Коли у світі все втратило сенс.

Але я не поцілував її. Я просто стиснув її руку й сказав:

— Ти навіть не уявляєш, що ти зробила для мене.

Ми прибираємо зі столу, завантажуємо посудомийну машину й беремося за купу посуду, який ще залишається в раковині.

Я мию, вона витирає і складає. Достоту старе подружжя. Ніби знічев’я, кажу:

— Раян Голдер, та?

— У тебе є конкретна думка про це, якою ти готовий поділитися?

— Ні, це просто...

— Що? Він був твоїм сусідом по кімнаті, твоїм другом. Ти не схвалюєш?

— Він завжди на тебе поглядав.

— А ми ревниві?

— Само собою.

— Ой, не будь дитиною. Він чудова людина.

Вона знову заходжується витирати.

— І наскільки все це серйозно? — питаю.

— Ну, ми кілька разів зустрічалися. Ніхто ні в кого ще не залишив своєї зубної щітки.

— Я думаю, йому б дуже цього хотілося. Мені здається, він закоханий по вуха.

Даніела самовдоволено посміхається:

— Ще б пак. Я ж прекрасна.

Я лежу в гостьовій кімнаті, вікно прочинене, шум міста я чую наче в навушниках, і він заколисує мене. Дивлюсь у високе вікно й бачу місто, яке спить. Минулої ночі я заповзявся відповісти на просте питання: Де Даніела?

І ось я знайшов її — успішну художницю, яка живе сама.

Ми не одружені, у нас немає сина.

Якщо тільки я не жертва якогось дуже хитрого й складного розіграшу, то спосіб життя Даніели тільки підтверджує той здогад, який вибудовувався впродовж останніх сорока восьми годин, про те, що...

Це не мій світ.

Навіть коли ці чотири слова прошивають мій мозок, я не зовсім упевнений у тому, що вони означають, і як мені нарешті усвідомити їхню справжню вагу.

Отож я вимовляю їх знову.

Я пробую їх на смак.

Я розглядаю, як вони припасовані одне до одного.

Це не мій світ.

Я прокидаюсь від тихенького стукоту у двері.

— Прошу.

Заходить Даніела, вмощується біля мене.

Я сідаю, питаю:

— Усе гаразд?

— Я не можу заснути.

— А що таке?

Вона цілує мене, і цей поцілунок не схожий на той, яким я цілую свою дружину впродовж п’ятнадцяти років, він схожий на наш перший поцілунок п’ятнадцять років тому.

Чиста енергія і зіткнення.

Я лежу на ній, руками сягаю між її стегон, задираючи шовкову сорочку, і тут я зупиняюсь.

Вона питає, затамувавши віддих:

— Чому ти зупинився?

І я мало не кажу: Я не можу цього зробити, бо ти не моя дружина, але це неправда.

Це саме Даніела, єдина людська істота в цьому божевільному світі, яка допомогла мені, і, можливо, я якось і намагаюся виправдатись, але я настільки збитий з пантелику, перевернутий із ніг на голову, наляканий і доведений до відчаю, що я не