Темна матерія - Блейк Крауч
Даніела нашвидкуруч варить мені курячий бульйон з локшиною. Я їм, сидячи в ліжку, а вона вмостилася в куточку крісла з таким знайомим мені відстороненим виразом в очах.
Вона заглиблена в думки, щось обмірковує, і не помічає, що я спостерігаю за нею. Я не збираюся витріщатися на неї, але не можу відірвати від неї погляду. Вона настільки один в один Даніела, хіба що...
У неї коротше волосся.
Вона в кращій формі.
У неї на обличчі косметика, а завдяки одягу — джинсам і обтислій футболці — вона виглядає значно молодшою за свої тридцять дев’ять років.
— А я щаслива? — питає вона.
— Про що ти?
— У тому нашому житті, де, як ти казав, ми живемо разом... я щаслива?
— Мені здавалось, ти не хочеш про це говорити.
— Я не могла заснути цієї ночі, тільки про це й думала.
— Я думаю, що ти щаслива.
— Навіть без мого малювання?
— Звичайно, тобі його не вистачає. Ти бачиш, як твої старі друзі досягають успіху, і я знаю, що ти радієш за них. Але я також знаю, як воно муляє. Так само, як і мені. Це те, що нас об’єднує.
— Ти хочеш сказати, що ми обоє лузери?
— Ми не лузери.
— А ми щасливі? Я маю на увазі, ми разом?
Я відставляю миску з бульйоном.
— Авжеж. Ну, були якісь непорозуміння, у кого їх не буває в подружньому житті, але в нас є син, дім, сім’я. Ти — мій найкращий друг.
Вона дивиться прямо на мене й питає з хитрою усмішкою:
— А як наше сексуальне життя?
Я тільки сміюся.
Вона каже:
— О Боже, невже я змусила тебе почервоніти?
— Таки змусила.
— Але ти не відповів на моє питання.
— Таки не відповів.
— Чому? Воно що, погане?
Тепер вона фліртує.
— Ні, воно чудове. Ти просто мене заскочила зненацька.
Вона підводиться і йде прямо до ліжка.
Вона сідає на край матраца й пильно дивиться на мене своїми величезними, глибокими очима.
— Про що ти думаєш? — питаю я.
Вона хитає головою.
— Про те, що якщо ти не божевільний і не дуриш мене, тоді наша розмова найдивовижніша в історії людства.
Я сиджу в ліжку, спостерігаючи, як над Чикаго блякне денне світло.
Від шторму, який минулої ночі приніс із собою дощ, не лишилося й сліду, небо чисте, дерева розпрямилися, і з наближенням вечора зі світлом творяться якісь дива — воно стає поляризованим і золотим. І коли таке бачиш, то на думку спадає слово «втрата».
Таке нетривке золото Роберта Фроста.
Чути, як на кухні дзвенять каструлі, відчиняються і зачиняються шафи, і запах тушкованого м’яса пливе коридором до гостьової кімнати разом із запахом, який видається мені підозріло знайомим.
Я вибираюся з ліжка, вперше за весь день міцно тримаючись на ногах, і прямую на кухню.
Грає музика Баха, відкорковане червоне вино, і Даніела, у фартуху та окулярах для плавання, стоїть біля кухонного «острова» й кришить цибулю на стільниці з «мильного каменя».
— Запах божественний, — кажу я.
— Можеш помішати?
Я йду до плити, знімаю покришку з глибокої каструлі.
Пара піднімається до мого обличчя і переносить мене додому.
— Як ти почуваєшся?
— Наче інша людина.
— То... краще?
— Набагато.
Це — традиційна іспанська страва: рагу з етнічних сортів бобових і м’яса. Чорізо, панчетта, кров’янка. Даніела готує його раз чи двічі на рік, зазвичай на мій день народження, або коли за вікном падає сніг і нам просто хочеться випити вина і готувати разом цілий день.
Я мішаю рагу, накриваю покришкою.
Даніела каже:
— Це рагу з квасолі за...
Я навіть не встигаю подумати, як з мого язика само собою злітає:
—...рецептом твоєї матері. Точніше — матері — її матері.
Даніела перестає кришити.
Вона повертається до мене.
— Давай мені роботу, — кажу я.
— Що ще ти про мене знаєш?
— Послухай, з моєї точки зору, ми разом уже п’ятнадцять років. Тож я знаю
