Едем - Станіслав Лем

— На Землі є мурахи, в яких спеціалізація пішла ще далі. В одних є очі, в інших їх нема, одні можуть літати, інші тільки ходити, одні виконують функції годувальників, інші — воїнів. Невже я повинен читати тобі лекції з біології?

Лікар знизав плечима.

— Усе, що тут відбувається, ти намагаєшся убгати в готову, привезену із Землі схему, — відповів він. — Якщо якась деталь, якийсь факт не вкладається у неї, ти просто їх відкидаєш. Не можу тобі цього зараз довести, але знаю, просто знаю, що це не має нічого спільного ні з расовими відмінностями, ні зі спеціалізованою диференціацією виду. Пам’ятаєте той уламок — кінець трубки, голки, який я знайшов під час розтину? Звичайно, ми всі подумали — і я теж, — що це створіння вбито або, принаймні, його хотіли вбити. Воно має відросток, присоску чи щось у цьому роді, й трубка туди просто вставлена, уведена досередини. Точнісінько, як людині вставляють трубку в горло при трахеотомії. Звичайно, це не має нічого спільного з трахеотомією, бо у нього в цьому місці просто нема дихального горла. Я не знаю, що це таке, й нічого не розумію, але принаймні знаю хоча б це!

Лікар сів у всюдихід і запитав Координатора, який обходив машину з другого боку, щоб зайняти своє місце:

— А ти що на це скажеш?

— Що треба їхати далі, — відповів той і взявся за кермо.

7 

Сутеніло. Всюдихід описав велику дугу, об’їжджаючи похилу площину; виявилося, що це не штучна споруда, а рукав магматичної ріки, яка розлилася далеко по рівнині, — її величезні розміри люди осягнули зором тільки тепер. Вона скочувалася схилами з верхнього ярусу долини й застигла десятками потрісканих зсувів і каскадів. Хвиляста оболонка якоїсь породи, схожої на металевий шлак, укривала нижню частину схилу, тільки нагорі, де крутизна збільшувалася, з цього мертвого потоку стирчали голі ребра скель.

Із протилежного боку кількасотметрову ущелину з висохлим глинистим дном, укритим павутиною тріщин, замикав гірський хребет, піки якого губилися в хмарах. Крізь розриви хмар на ньому виднівся чорнуватий кожух рослинності. У свинцевих сутінках вечора застигла ріка з блискучими гребенями непорушних хвиль нагадувала величезний льодовик.

Долина виявилася набагато ширшою, ніж можна було припустити, дивлячись на неї згори, — за ущелиною від неї простяглося відгалуження, що вело вздовж горбкуватих виступів магми, праворуч ґрунт майже без рослинного покриву підіймався терасними скатами; там блукали поодинокі сірі хмарки. Трохи вище, в глибині гірського казана, через певні проміжки часу озивався гейзер, затулений гірським хребтом, і тоді протяжний, глухий шум виповнював усю долину.

Барви поступово блякли, форми втрачали чіткість, немовби їх заливала вода. Віддалік перед всюдиходом вимальовувалися руді злами чи то мурів, чи то скелястих схилів, на їхні хаотичні нагромадження падав м’який відсвіт, неначе від променів призахідного сонця, хоча воно було закрите хмарами.

Ближче, обабіч ущелини, яка дедалі розширювалася, правильним дворяддям стояли велетенські похмурі фігури, схожі на пальці або на височенні вузькі балони. Всюдихід в’їхав між перші з них уже в сутінках, які поглиблювала тінь високих споруд. Координатор увімкнув фари, й поза межами трьох конусів світла відразу ж стало темно, немовби там раптово запала ніч. Колеса перекочувалися через лави застиглого шлаку, його уламки хрустіли, наче скло, язики світла облизували в півтемряві стіни резервуарів чи балонів, і вони спалахували ртутним блиском, останні сліди глини зникли, всюдихід котився плавними нерівностями затверділої, наче лава, маси, у заглибинах стояли мілкі чорні калюжі, які зі шумом розбризкувалися під колесами. На тлі хмар тонким павутинням вимальовувалася чорна конструкція галереї, що з’єднувала в повітрі дві споруди, схожі на палиці й віддалені одна від одної метрів на сто. У світлі фар блиснуло кілька повалених набік машин з випуклими, дірчастими днищами, крізь отвори в них виднілися зубці, з котрих звисало якесь зітліле лахміття. Люди зупинилися й переконалися, що машини ці покинуто вже давно — металеві плити встигла проїсти іржа.

Повітря ставало дедалі вологішим, з-поміж велетенських балонів пориви вітру приносили солодкуватий сморід і запах горілого. Координатор, зменшивши швидкість, звернув до підніжжя найближчої палиці. До неї вела гладенька, подекуди вищерблена по краях плита, обгороджена з двох боків похилими площинами із системою жолобків; з-під споруди бігла рівна, довга й чорна, мов смола, лінія, що дедалі розширювалася, росла й оберталася на вхід. Циліндрична стеля, здіймаючись, губилася вгорі — усю її безмірність уже неможливо було охопити поглядом. Над темною пащею, яка вела в невидиму глибину, виступав складчастий і обвислий гроноподібний навіс — здавалося, будівничий забув про нього й покинув його незакінченим, неоформленим.

Всюдихід в’їжджав уже під широкий навіс. Координатор зняв ногу з акселератора, провал зяяв чорнотою, і світло фар безпорадно губилося в ньому, ліворуч і праворуч розбігалися широкі, трохи заглиблені жолоби, вони вели вгору велетенськими спіральними витками. Всюдихід майже зупинився, потім почав дуже повільно в’їжджати на той жолоб, який вів праворуч.

Людей огорнула непроглядна пітьма, тільки в снопах світла над краями жолоба з’являлися й зникали розхилені віялом ряди похилих телескопічних щогл; нараз над головами у них заграли відблиски, що багатократно множилися; прибульці підняли очі й побачили, що вгорі маячать хороводи білястих привидів. Координатор увімкнув ширококутовий прожектор, установлений біля керма, й, задерши його, повів ним довкола; конус світла, поступово слабнучи, ковзнув, наче по щаблях, по білих прямокутних формах; вихоплені з мороку, вони спалахували кістяним блиском та зникали, сліпуче переливаючись тисячами дзеркальних відображень.

— Це нічого не дасть, — пролунав спотворений гучною металевою луною замкненого простору Координаторів голос. — Стривайте, у нас же є сигнальні ракети!

При слабкому світлі, яке розливали над всюдиходом увімкнені фари, Координатор зіскочив із сидіння, чорною тінню нахилився над краєм жолоба. Дзенькнув якийсь металевий предмет, і Координатор вигукнув:

— Дивіться не сюди, а вгору! — й підскочив до машини.

Майже тієї самої миті з пронизливим сичанням спалахнула магнезія, й примарне тремтливе світло враз розсунуло темряву на боки.

Жолоб п’ятиметрової ширини, в якому опинився всюдихід, закінчувався трохи вище, дугою входячи у глибину прозорого коридору, точніше шахти — так круто набирала вона висоту й срібною трубою врізалася в гущавину бульбашок, що сліпуче виблискували і нависали над ними, виповнюючи, мов незліченні стільники скляного вулика, весь простір під склепінням. Світло ракет концентрувалося в прозорих стінках, за котрими, всередині склянистих стільників з випуклою, мовби видутою оболонкою,