Едем - Станіслав Лем
— Не тріщить, усе в нормі, — задоволено сказав він.
Броньовані двері радіоактивного сховища — свинцева плита на осі — повільно поверталися слідом за обертами ручки. Фізик та Інженер поставили всередину посудину з ураном і, коли клацнув засув, з полегкістю зірвали зі спітнілих облич капюшони разом з масками.
Решту дня вони прововтузилися біля всюдихода. Оскільки доступ до вантажного люка був перекритий радіоактивною водою, всюдихід довелося розібрати й по частинах винести тунелем на поверхню, попередньо розширивши його в двох найвужчих місцях. Всюдихід майже не потребував ремонту, хоча перед цим був непридатний для їзди, бо при зупиненому атомному реакторі не було радіоізотопної суміші, яка, виробляючи струм, рухала його електромотори. Це була машина, не більша за розкладачку. В ній уміщалося четверо людей разом з водієм, ззаду був відкритий ґратчастий багажник на двісті кілограмів вантажу. Найхитромудріше були влаштовані колеса, діаметр яких можна було регулювати на ходу, підкачуючи повітря в спеціальні шини, у результаті чого вони досягали навіть півтораметрової висоти.
На приготування суміші пального пішло шість годин, але цим зайнята була тільки одна людина, яка стежила за роботою реактора.
Інженер і Координатор тим часом рачкували по підпалубних вісімдесятиметрових тунелях, перевіряючи кабелі між носовою рубкою та розподільними агрегатами машинного відділення. На поверхні, під захистом ракети, Хімік улаштував щось на зразок пекельної кухні й варив у жароміцних посудинах якусь мазь, котра булькала на слабкому вогні, наче грязьовий вулкан. Він розчиняв, плавив і змішував просіяні уламки пластиків, винесені відрами з корабля, а віддалік уже чекали матриці — Хімік збирався наново відлити потрощені розподільні щити навігаційної рубки. Дратувався сам на себе й не хотів ні з ким балакати, бо перші відливки виявилися надто крихкими.
Координатор, Хімік та Лікар мали вирушити на південь о п’ятій, за три години до сутінків. Як завжди, виїхати вчасно не вдалося — тільки близько шостої все було готове й укладене. На четвертому сидінні влаштували випромінювач. Багажу взяли якомога менше, зате ззаду до багажника прикріпили столітрову каністру на воду — більша не пролізла через тунель.
Інженер, озброївшись великим біноклем, після обіду виліз на корпус корабля, що стирчав над поверхнею планети, й обережно подерся по ньому вгору. Щоправда, ракета увігналася в ґрунт під зовсім невеликим кутом, але завдяки її довжині корма з вихлопними соплами висіла над рівниною на висоті добрих двох поверхів. Зручно всівшись між конічно розширеною основою верхнього сопла й прогином головного корпусу, Інженер крізь бінокль спершу подивився назад, потім повів ним униз, уздовж освітленої сонцем велетенської труби, де біля чорної пащі тунелю стояли люди, не більші за жуків, а відтак підняв його й щільно притиснув обидва окуляри до очних западин. Збільшене в багато разів зображення тремтіло від напруження рук, отож, щоб зафіксувати його, треба було впертися ліктями у коліна; це виявилося не так просто. До того ж він легко міг полетіти звідси сторчака. Керамітова поверхня, без жодної подряпинки, була така гладенька й слизька, що, здавалося, її вкривав тоненький шар жиру. Інженер уперся профільованою гумовою підошвою черевика у випуклість сопла й почав повільно водити біноклем уздовж лінії обрію.
Розпечене повітря тремтіло. Інженер майже фізично відчув тиск сонячних променів на обличчя, глянувши на південь без будь-якої надії щось там побачити. Дуже зрадів, коли Лікар охоче прийняв Координаторів план, котрий усі схвалили. Той сам розповів Лікареві про цей план. Лікар навіть слухати не хотів про якісь вибачення й обернув усе на жарт. Інженера здивував, навіть більше — вразив хіба кінець їхньої розмови. Вони були тільки вдвох, і йому вже здавалося, що їм нема чого сказати один одному, коли Лікар, наче перебуваючи в якійсь глибокій задумі, раптом торкнувся його грудей:
— Я хотів тебе про щось запитати... ага: чи знаєш, як установити ракету вертикально, коли ми її відремонтуємо?
— Спершу нам доведеться привести в дію вантажні автомати й екскаватор... — почав Інженер, але Лікар урвав його:
— Ти добре знаєш, що я не розуміюся в технічних деталях. Скажи мені тільки, чи ти — ти сам — знаєш, як це зробити?
— Тебе лякає цифра шістнадцять тисяч тонн, еге ж? Архімед готовий був перевернути Землю, маючи точку опори. Ми підкопаємо ракету і...
— Даруй — я запитую тебе про зовсім інше. Мене цікавить не те, чи тобі відомі теоретичні або практичні способи взагалі, а чи ти певен, що зумієш це робити — почекай! — і чи можеш дати мені слово, що, відповівши «так», скажеш те, що думаєш?
Інженер завагався. В їхній туманній програмі робіт залишалося ще декілька нечітких пунктів, але він щоразу переконував себе, що коли настане черга саме цієї, найскладнішої фази, якось буде. Перш ніж устиг щось відповісти, Лікар повільно взяв його руку й стиснув її.
— Ні, вже не треба, — мовив він. — Скажи, Генрику, ти знаєш, чому так кричав на мене? Ні, ні, я тобі за це не докоряю! Бо ти такий самий йолоп, як і я, тільки не хочеш у цьому признатися. — Лікар усміхнувся й раптом став схожим на свою студентську фотографію, яку Інженер бачив у нього на столі. — Credo, quia absurdum[1], — додав він. — Ти вивчав латину?
— Так, — відповів Інженер. — Але я вже все забув.
Лікар закліпав очима, відпустив його руку й відійшов убік. А Інженер залишився на місці, якусь мить іще відчуваючи тепло його пальців на своїй руці; він подумав, що Лікар хотів, мабуть, сказати щось зовсім інше, і якщо добре зосередитися, то можна відгадати, що насправді мав той на увазі, але його чомусь раптом охопили розпач і страх. На щастя, Координатор покликав Інженера до машинного відділення, де було стільки роботи, що в нього не залишалося й секунди на розмірковування.
Тепер Інженер
