Едем - Станіслав Лем

Той навіть не підвів голови.

Інженер увесь тремтів. Товариші вперше бачили його таким збудженим.

— Якщо ми вже пережили — всі! — таку катастрофу, якщо нам пощастило вибратися з цієї могили, якою стала ракета, якщо вже ми вціліли, неймовірно ризикуючи під час цих легковажних вилазок, так наче ця планета — чужа планета! — місце для приємних прогулянок, то, я сподіваюся, не для того, щоб через якісь навіжені фантазії, через маячню... — він аж задихався від гніву. — Я знаю, про що ти думаєш! — кричав Інженер, стискаючи кулаки. — Місія людини! Гуманізм! Людина серед зірок! Благородство! Ти навіжений! І твої ідейки теж навіжені! Ніхто не хотів нас сьогодні вбити! І ніхто не засипав ніякої масової могили! Що? Правда? Що? — Інженер нахилився над Лікарем.

Той глянув на нього, й він замовк.

— Нас хотіли вбити. І цілком можливо, що це була могила закатованих, — сказав Лікар, і всі побачили, якими величезними зусиллями давався йому спокій. — А піти до міста треба.

— Після того, що ми зробили? — здивувався Координатор.

Лікар здригнувся.

— Так, — зітхнув він. — Ми спалили труп... так. Робіть те, що вважаєте правильним. Вирішуйте. Я... підкоряюсь.

Він устав і, переступивши горизонтально відчинені двері, вийшов. Зачинив двері за собою. Всі ще хвилину дивилися йому вслід, мовби сподіваючись, що він передумає і повернеться.

— Даремно ти так скипів, — тихо докорив Інженерові Координатор.

— Ти ж добре знаєш... — почав той, але, глянувши Координаторові у вічі, повторив іще тихіше: — Так. Даремно.

— Лікар має слушність в одному, — сказав Координатор і поправив на голові пов’язку. — Те, що ми виявили на півночі, ніяк не узгоджується з тим, що ми бачили на сході. Місто розташоване від нас приблизно на такій самій відстані, як і завод, — по прямій якихось тридцять-тридцять п’ять кілометрів.

— Більше, — зауважив Фізик.

— Можливо. Через те не вважаю, щоб на півдні чи на заході були так само близько певні елементи їхньої цивілізації, бо з цього випливало б, що ми впали у самісінькому центрі якогось локального «пустища цивілізації», «порожнечі цивілізації» з діаметром шістдесят кілометрів. Це було б надто дивно, а отже, й неправдоподібно. Ви зі мною згодні?

— Так, — ні на кого не дивлячись, сказав Інженер.

— Так, — кивнув головою Хімік і додав: — Із самого початку треба було розмовляти такою мовою.

— Я поділяю докори Лікаревого сумління, — протяжно мовив Координатор, — але його пропозицію вважаю наївною й незастосовною у нашій ситуації. Вона — не того рівня. Правила встановлення контакту з чужими істотами вам відомі, проте вони не передбачають ситуації, в якій опинилися ми — майже беззбройні жертви, мешканці заритих у ґрунт уламків; певна річ, ми повинні відремонтувати свій корабель, але водночас триває змагання, хто швидше збере інформацію — ми чи вони. Досі попереду були ми. Того, хто на нас напав, пощастило знищити. Ми не знаємо, чому він це зробив. Може, й справді ми схожі на якихось їхніх ворогів — це теж треба, в міру можливості, перевірити. З огляду на те, що запуск корабля у найближчому майбутньому нереальний, ми повинні бути готовими до всього. Якщо цивілізація, в котрій ми опинилися, високорозвинена, — а я гадаю, це саме так, — те, що я зробив... що зробили ми, в кращому разі тільки трохи віддалить момент, коли нас виявлять. Отож головні свої зусилля маємо зараз зосередити на озброєнні.

— Чи можна щось сказати й мені? — озвався Фізик.

— Кажи.

— Я хотів би повернутися до Лікаревої ідеї. Вона, я би сказав, насамперед емоційна, однак за нею також є деякі аргументи. Ви всі знаєте Лікаря. Мені здається, він не був би у захопленні від того, що я можу сказати на захист його пропозиції, але я все ж таки скажу. Отже, зовсім не байдужа ситуація, в якій відбудеться перший контакт між нами й ними. Якщо вони прийдуть сюди, то прийдуть по... наших слідах. Тоді про контакт годі буде й думати. Поза всяким сумнівом, вони на нас нападуть, і нам доведеться боротися за життя. Якщо ж ми підемо до них, шанс взаєморозуміння, хоч і невеликий, усе ж таки буде. Отже, зі стратегічного погляду краще зберегти ініціативу й активність, незалежно від того, які з цього приводу можна висловлювати міркування морального характеру.

— Ну гаразд, а як це виглядатиме на практиці? — запитав Інженер.

— На практиці поки що нічого не зміниться. Нам потрібна зброя, і то якомога швидше. Ідеться про те, щоб, озброївшись, ми почали спроби встановити контакт... Але не на дослідженій території.

— Чому? — здивувався Координатор.

— Бо цілком імовірно, що, перш ніж ми доберемося до міста, нас примусять битися. Неможливо встановити контакт з істотами, які гасають у тих дисках, — це найгірші умови, які тільки можна уявити.

— А звідки ти знаєш, що в іншому місці нас чекає щось краще?

— Я в цьому не впевнений, але знаю, що на півночі й на сході нам шукати нічого. Принаймні поки що.

— Це ми ще обміркуємо, — сказав Координатор. — Що далі?

— Треба задіяти Захисника, — сказав Хімік.

— Скільки це забере часу? — Координатор обернувся до Інженера.

— Не можу сказати. Без автоматів ми до нього навіть не доберемося. Він важить чотирнадцять тонн. Хай Кібернетик скаже.

— Щоб його перевірити, мені треба два дні. Щонайменше, — підкреслив Кібернетик останнє слово. — Але спершу я повинен привести в дію автомати.

— За два дні ти запустиш усі автомати? — із сумнівом перепитав Координатор.

— Ну що ти! Два дні в мене займе лише Захисник — після того, як запущу хоча б один автомат. Ремонтний. А мені потрібний іще один — вантажний. Щоб його перевірити, необхідно ще два дні. І врахуйте: я не знаю, чи взагалі вдасться його запустити.

— А чи не можна вийняти із Захисника сердечник і встановити його за тимчасовою бронею тут, на пагорбі, під захистом корпусу? — розпитував далі Координатор, глянувши на Фізика.

Той похитав головою:

— Ні. Кожний полюс сердечника важить понад тонну. Крім того, ми не протягнемо їх через тунель.

— Тунель можна розширити.

— Вони не пролізуть