Едем - Станіслав Лем
— Чому вони не йдуть геть? — нетерпляче запитав Фізик. — Ми не зможемо стартувати.
— Вони нікуди не підуть, — сказав Лікар.
— Тобто як? Він не хоче, щоб ми відлітали?
Лікар знав, що це означає, але мовчав.
Сонце стояло високо. Із заходу пливли купчасті хмари. З відкритого люка, наче з вікна стрілчастої вежі, що несподівано виросла посеред пустелі, виднілися південні гори, поголубілі, злиті з хмарами вершини, велика західна пустеля — на сотні кілометрів розкинулися смуги залитих сонцем дюн та фіолетове хутро лісів, які вкривали східні пагорби. Безмежний простір лежав під блакитним небом з маленьким сліпучим сонцем у зеніті. Мереживним каркасом унизу тяглося кільце стіни — тінь ракети пересувалася по ньому, мов стрілка сонячного годинника титанів, і вже наближалася до двох маленьких постатей.
Раптом зі сходу докотився грім, протяжним свистом відгукнулося повітря, й негаснуче в промінні сонця полум’я блиснуло з чорного купола вибуху.
— Ого! Це щось нове, — сказав Інженер.
Новий удар грому. Виття невидимого снаряда стрімко наближалося, людей накрив конус пекельного свисту, здавалося, що зачепило ніс ракети — за кілька десятків метрів від неї ґрунт охнув і підстрибнув. Люди відчули, як вона захиталася.
— Екіпаж! — скомандував Координатор. — По місцях!
— Але ж вони!.. — гнівно вигукнув Хімік, іще раз глянувши вниз.
Люк загрюкнувся.
У рубці не було чути ревіння двигунів. На екранах заднього огляду по піску застрибали вогненні кущі. Дві світлі цятки все ще непорушно стояли біля підніжжя ракети.
— Застебнути ремені! — наказав Координатор. — Готові?
— Готові, — відгукнулися п’ятеро членів екіпажу.
— Дванадцята година сім хвилин. На старт! Пуск!
— Вмикаю реактор, — попередив Інженер.
— Є критична, — доповів Фізик.
— Циркуляція нормальна, — сказав Хімік.
— Гравиметр на осі, — повідомив Кібернетик.
Лікар, висячи у кріслі між увігнутою стелею й викладеною пінопластом підлогою, дивився на задній екран.
— Стоять? — запитав Координатор, і всі глянули на нього — це слово не стосувалося ритуалу старту.
— Стоять, — відповів Лікар.
Ракета, зачеплена хвилею близького вибуху, здригнулася.
— Старт! — голосно скомандував Координатор.
Інженер з мертвим обличчям увімкнув привод.
Не було чути нічого, крім дуже слабких далеких вибухів, немовби вони відбувалися в іншому світі, який не має з ними нічого спільного. Повільно наростав тихий, пронизливий свист — усе, здавалося, розчинялося у ньому, розпливалося, м’яко погойдуючись; люди провалювалися в обійми нездоланної сили.
— Стоїмо на вогні, — доповів Інженер.
Це означало, що ракета відірвалася від ґрунту й викидає рівно стільки вогненних газів, скільки треба, щоб урівноважити власну вагу.
— Нормальна синергічна, — сказав Координатор.
— Виходимо за нормальну, — доповів Кібернетик, і всі нейлонові троси затремтіли, як струни.
Лапи амортизаторів висунулися з поршнів та повільно поповзли назад.
— Кисень! — інстинктивно крикнув Лікар, немовби раптом прокинувшись, і закусив еластичний мундштук.
Через дванадцять хвилин ракета вийшла за межі атмосфери. Не зменшуючи швидкості, вона по витках розмотуваної спіралі входила у зоряну чорноту. Сімсот сорок вогників індикаторів, контрольних ламп, приладових шкал безшумно пульсували в рубці. Люди відстебнули ремені й покидали карабіни на підлогу. Вони підходили до розподільних пультів, трохи недовірливо клали на них долоні, перевіряли, чи не гріються десь трубопроводи, чи не чути сичання замикань, підозріливо втягували в ніздрі повітря, чи немає в ньому запаху горілого, заглядали на екрани, зчитували покази астродезичних калькуляторів — усе було таке, як мало бути: повітря чисте, температура нормальна, розподільний щит працював, мовби ніколи й не обертався на купу уламків.
У навігаційній рубці над картами схилилися Інженер та Координатор.
Зоряні карти були більші, ніж стіл, на якому лежали; вони звисали на підлогу, не раз надривалися; давно вже мовилося про те, що в навігаційній потрібен більший стіл, бо всі топчуться по картах. Але стіл і досі був той самий.
— Бачив Едем? — запитав Інженер.
Координатор витріщив на нього очі:
— Тобто як?
— Зараз. Поглянь.
Координатор обернувся. На екрані, гасячи близькі зорі, палала величезна опалова крапля.
— Прекрасна планета, — сказав Інженер. — Ми тому й звернули з курсу, що вона така прекрасна. Хотіли тільки пролетіти над нею.
— Так, — підхопив Координатор. — Хотіли тільки пролетіти...
— Винятковий блиск. Інші планети не такі прозоро-чисті. Наша Земля, приміром, просто блакитна.
Вони все ще дивилися на екран.
— Залишилися там? — тихо запитав Координатор.
— Так. Він сам так захотів.
— Ти думаєш?
— Я певен. Він волів, щоб це зробили ми, а не вони... Це було все, що ми могли для нього зробити.
Якийсь час усі мовчали. Едем поступово даленів.
— Яка прекрасна планета, — сказав Координатор. — Але... знаєш... З теорії ймовірності випливає, що бувають іще прекрасніші.
Примітки
1
Вірю, тому що це абсурд (лат.).
2
Вірю, тому що це абсурд (лат.).