Едем - Станіслав Лем

— А в чому річ? — підвів голову Фізик.

— Він не хоче лежати! Насилу дозволив перев’язати себе, раз у раз устає та лізе в двері. О, він уже тут... — тихіше додав Лікар.

Дуплекс увійшов, незграбно накульгуючи. По підлозі за ним тягнувся кінець бинта.

— Ти не можеш лікувати його силоміць, — холодно сказав Фізик. Кинув на підлогу сигарету й, роздушивши її черевиком, обернувся до Кібернетика: — Ну що, візьмемо калькулятор з навігаційної, га? У нього максимальна дальність екстраполяції.

Той здригнувся, раптом нібито прокинувшись, підхопився на рівні, хвилину дивився на нього каламутним поглядом, а тоді швидко вийшов, залишивши двері відчиненими. Лікар стояв посеред лабораторії, засунувши кулаки в кишені халата. Почувши слабке човгання, він обернувся, глянув на велетня, котрий повільно наближався до нього, й зітхнув.

— Уже знаєш? — запитав він. — Уже знаєш, так?

Дуплекс кашлянув.

Інші троє екіпажників увесь день спали і прокинулися, коли вже сутеніло. Вони зайшли до бібліотеки й очам їхнім відкрилася жахлива картина. Столи, підлога, всі вільні крісла були завалені купами книжок, атласів, розгорнених альбомів, сотні скреслених аркушів валялися на підлозі, між книжками лежали частини приладів, кольорові гравюри, бляшанки консервів, тарілки, оптичне скло, арифмометри, котушки; до стіни була прихилена дошка, з якої стікала, змішана з крейдяним пилом, вода, шар засохлого вапнякового порошку вкривав пальці, рукави і навіть коліна Фізика, Кібернетика та Лікаря. Вони сиділи навпроти дуплекса, зарослі, з почервонілими очима, й пили каву з великих кухлів. Посередині, там, де раніше стояв стіл, височів каркас великого електронного калькулятора.

— Як справи? — запитав Координатор, раптом вирісши на порозі.

— Прекрасно. Ми вже уніфікували тисячу шістсот понять, — відповів Кібернетик.

Лікар устав. На ньому ще й досі був білий халат.

— Вони мене до цього примусили, — зітхнув він і показав на місцеве створіння: — Цей дуплекс опромінився.

— Опромінився?! — Координатор переступив поріг. — Тобто як?

— Він пройшов по радіоактивній плямі в проломі стіни, — пояснив Фізик і, відставивши кухоль з недопитою кавою, опустився навколішки біля апарата.

— У нього вже на десять відсотків менше білих тілець, аніж було сім годин тому, — сказав Лікар. — Гіалінова дегенерація — цілком як у людини. Я хотів його ізолювати, дуплексу потрібний спокій, але він не хоче лежати, бо Фізик сказав йому, що це все одно вже не допоможе.

— То правда? — обернувся Координатор до Фізика. Він, не відриваючись від апарата, мовчки кивнув.

— І дуплекс уже приречений?.. — запитав Інженер.

Лікар знизав плечима.

— Не знаю! Якби це була людина, я сказав би, що в нього тридцять шансів зі ста. Але це не людина. Він став трохи апатичним. Та це, можливо, від утоми й безсоння. Якби я міг його ізолювати...

— А навіщо? Адже ти й так робиш з ним усе, що хочеш, — сказав Фізик, не повертаючи голови.

Він і далі копирсався в апараті забинтованими руками.

— А з тобою що сталося? — запитав Координатор.

— Я пояснював дуплексу, яким чином він опромінився.

— Так докладно це йому розтлумачував?! — крикнув Інженер.

— Мусив.

Хвилину панувала мовчанка.

— Сталося те, що сталося, — повільно проказав Координатор. — Добре це чи погано, але це так. Що ж тепер? Що ви вже з’ясували?

— Чимало, — заговорив Кібернетик. — Він уже опанував масу наших символів — головним чином математичних. Теорія інформації, можна сказати, вже позаду. Найгірше з електричним письмом: без спеціального апарата ми не зможемо навчити його читати, а в нас нема ні такого апарата, ні часу, щоб його змонтувати. Пам’ятаєте ті трубки, які стирчали з їхніх тіл? Це звичайнісінькі пристрої для письма! Коли дуплекс з’являється на світ, йому відразу ж уставляють таку трубку — як у нас колись проколювали вуха дівчаткам... З обох боків великого тіла в них є електричні органи, через те тулуб такий масивний! Це щось на зразок мозку й водночас плазматичної батареї, яка передає заряди «каналові», котрий безпосередньо пише. Він закінчується провідками на «комірі», але це в усіх по-різному. Писати вони, звичайно, повинні вчитися. Ця операція, яку практикують уже тисячі років, — тільки підготовчий крок.

— Отже, дуплекс таки не розмовляє? — запитав Хімік.

— Розмовляє! Той кашель, що ви чули, і є його мовою. Одне «кахи» — то ціле речення, вимовлене з великою швидкістю. Ми записали його на плівку — воно розкладається на спектр частот.

— Он як? Виходить, це мова, що базується на принципі частотної модуляції звукових коливань?

— Радше шумів. Вона беззвучна. Звуками вони виражають хіба почуття, емоційні стани.

— А ці електричні органи — невже то їхня зброя?

— Не знаю. Та ми можемо його запитати.

Кібернетик нахилився, витягнув з-поміж паперів великий малюнок, на якому було зображено вертикальний розріз дуплекса, показав на два видовжені сегментні утворення у його середині й, наблизивши рот до мікрофона, запитав:

— Зброя?

Репродуктор, установлений з іншого боку, навпроти дуплекса, застрекотів. Дуплекс, який трохи підняв маленький торс, коли зайшли нові люди, якусь мить не ворушився, потім закашляв.

— Зброя — ні, — заскрипів репродуктор. — Численні оберти планети — колись — зброя.

Дуплекс кашлянув.

— Орган-рудимент — біологічної — еволюції — вторинна — адаптація — цивілізація, — мертво, без будь-якої інтонації проскрипів репродуктор.

— Ну-ну, — буркнув Інженер.

Хімік слухав, заплющивши очі.

— Отже, таки справді! — вихопилося у Координатора. Однак він умить опанував себе й запитав: — Якою є їхня наука?

— З нашого погляду вона досить-таки дивна, — сказав Фізик і підвівся з колін. — Ніяк не можу усунути це кляте скрипіння, — обернувся він до Кібернетика. — Солідні знання в галузі класичної фізики. Оптика, електрика, механіка в специфічному поєднанні з хімією — щось на зразок механохімії. Там у них дуже цікаві досягнення.

— Ну?! — Хімік аж подався вперед.

— Подробиці потім. У нас усе зафіксоване, заспокойся. Від цих вихідних позицій ми пішли в інший бік — до теорії інформації. Але її вивчення у них поза спеціальними центрами заборонено. Найгірше виглядає їхня атомістика, особливо ядерна хімія.

— Стривай, як то заборонено? — здивувався Інженер.

— Просто не дозволено такі дослідження — і край.

— Хто ж їх забороняє?

— Це складне питання, і ми ще мало що тут розуміємо, — втрутився Лікар. — Найгірше поки що орієнтуємося