Едем - Станіслав Лем

— У принципі, майже все... — озвався Лікар. — За винятком того, що сталося позавчора на кораблі...

— Твоя правда. Виявилося, що ти мав слушність — те створіння було голе. Можливо, воно просто намагалося десь заховатися — і в паніці заповзло в перший-ліпший отвір, а це був якраз тунель, що вів досередини нашої ракети.

— Ця гіпотеза настільки спокуслива, наскільки й небезпечна, — відповів Лікар.

— Ми, люди, розмірковуємо та розуміємо по-земному і через те можемо припуститися серйозних помилок, приймаючи чужу видимість за свою істину, тобто укладаючи певні факти в схеми, привезені із Землі. Я абсолютно певен, що всі ми сьогодні вранці думали одне й те саме: ми наткнулися на могилу жертв насильства, вбивства, але насправді ні я, ні ми всі не знаємо...

— Ти повторюєш це, хоча й сам не віриш... — збуджено почав Інженер, але Лікар урвав його:

— Мова зараз не про те, у що я вірю. Якщо віра десь і справді явно не до речі, то саме тут, на Едемі. Гіпотеза про «нацьковування» електричного пса, наприклад...

— Тобто як?

— Ти називаєш це гіпотезою? Але ж це факт! — майже одночасно вигукнули Хімік та Інженер.

— Ви помиляєтеся. Чому він на нас напав? Ми нічого про це не знаємо. Можливо, своїм виглядом нагадуємо йому якихось тутешніх тарганів або зайців... А у вас, — даруйте, в нас, — цей агресивний вчинок негайно асоціювався з тим, що ми бачили раніше й що справило на нас таке приголомшливе враження — ми втратили здатність спокійно міркувати.

— А якби зберегли її та не відкрили негайно стрілянину, наш попіл розвівався б зараз там, під ліском, хіба ні? — гнівно вигукнув Інженер.

Координатор мовчав, переводячи погляд з одного на іншого.

— Ми зробили те, що повинні були зробити, але цілком імовірно, що сталося непорозуміння — з обох боків... Вам здається, що всі кубики головоломки вже на місці? А цей завод, буцімто покинутий кількасот років тому й розрегульований сам собою? Як бути з ним? Куди подіти цей кубик?

Довго панувала мовчанка.

— Я вважаю, що Лікар багато в чому має слушність, — нарешті озвався Координатор. — Ми знаємо ще дуже мало. Ситуація для нас вельми сприятлива. Наскільки можна судити, вони не знають про нас нічого, як гадаю, головним чином через те, що жодна з їхніх доріг, цих борозен, не проходить поблизу нашої ракети. Однак важко розраховувати, що такий стан триватиме довго. Я хотів би попросити вас зважити наше становище з цього погляду й висловити пропозиції.

— Тепер ми в цій руїні, по суті, беззахисні. Вистачить як слід зашпунтувати тунель, — і подушимося тут, мов миші. Саме з огляду на те, що першої-ліпшої миті нас можуть виявити, бажано не гаяти ні хвилини. І хоча гіпотеза про агресивність «дуплексів» — це тільки моя земна фантазія, — із запалом мовив Інженер, — я все ж таки не здатен міркувати інакше та пропоную, точніше, вимагаю негайно взятися до ремонту всіх систем і запуску агрегатів.

— Скільки, по-твоєму, це забере в нас часу? — перебив його Лікар.

Інженер завагався.

— От бачиш... — стомлено зітхнув Лікар. — Навіщо нам обманювати самих себе? Нас виявлять раніше, ніж ми закінчимо ремонт, бо, хоч я й не фахівець, мені здається, що мине кілька довгих тижнів...

— На жаль, це правда, — підтримав його Координатор. — Крім того, нам доведеться поповнити запаси води, не кажучи вже про клопоти, котрих завдасть нам ця радіоактивна вода, що залила нижній відсік. Невідомо також, чи зможемо виготовити все, що нам буде потрібне для усунення пошкоджень.

— Нової вилазки явно не минути, — погодився з ним Інженер, — і то, мабуть, не однієї. А втім, вилазки можна здійснювати вночі. Крім того, хтось із нас, — скажімо, двоє, — повинен постійно перебувати в ракеті. Але чому говоримо тільки ми? — несподівано звернувся він до трьох мовчазних слухачів.

— У принципі, нам слід якнайінтенсивніше працювати в ракеті й водночас досліджувати тутешню цивілізацію, — неквапливо мовив Фізик. — Ці завдання значною мірою суперечать одне одному. Кількість невідомих така велика, що навіть стратегічний розрахунок тут мало допоможе. Не підлягає сумніву одне: ризику, що межує з катастрофою, нам не уникнути, хоч би який ми вибрали спосіб дій.

— Розумію, до чого ви прагнете, — тим самим низьким, стомленим голосом сказав Лікар. — Хочете переконати самих себе, що ми повинні здійснювати нові вилазки, маючи змогу завдавати могутніх, тобто атомних, ударів. Певна річ, з метою самооборони. Оскільки це закінчиться тим, що проти нас повстане вся планета, я не маю найменшого бажання брати участь у такому пірровому починанні, яке залишиться пірровим, навіть якщо їм невідома атомна енергія... А за це аж ніяк не можна поручитись. Якого роду двигун рухав те колесо?

— Не знаю, — відповів Інженер, — але не атомний. У цьому я майже певен.

— За це «майже» ми можемо поплатитися життям, — сказав Лікар і, відкинувшись назад, заплющив очі та прихилив голову до перекошеної книжкової полиці, усім своїм виглядом підкреслюючи, що не має ніякісінької охоти підтримувати цю розмову.

— Квадратура кола, — буркнув Кібернетик.

— А що якби ми спробували... встановити контакт? — неквапливо мовив Хімік.

Лікар сів рівно і, дивлячись на нього, сказав:

— Спасибі тобі. А я вже справді почав потерпати, що цього ніхто не запропонує!

— Але ж пробувати встановити контакт означає віддатися їм у руки! — вигукнув Кібернетик, підхоплюючись з місця.

— Чому? — байдуже перепитав Лікар. — Ми можемо спочатку озброїтися, навіть атомними випромінювачами, але не підкрадатимемося вночі до їхніх міст чи заводів.

— Гаразд, гаразд... І як же ти уявляєш таку спробу встановлення контакту?

— Еге ж, скажи, — докинув Координатор.

— Я згоден, що ми не повинні її форсувати, — відповів Лікар. — Чим більше пристроїв на кораблі встигнемо полагодити, тим, звісно, краще. Нам потрібна також зброя — хоч це й не обов’язково мають бути атомні випромінювачі... Потім хтось залишиться в ракеті, а частина, — скажімо, троє, — вирушить до міста. Двоє залишаться ззаду й спостерігатимуть за третім, який спробує встановити контакт із жителями...

— Ти дуже детально все продумав. Мабуть, вирішив і те, хто піде до міста, — лиховісним голосом сказав Інженер.

— Так. І це теж.