Едем - Станіслав Лем
Координатор уже сідав у машину, коли до них долинуло глибоке, наче звідкись аж із надр планети, зітхання, білястий туман ліворуч розійшовся під могутнім поривом вітру, який одразу ж приніс гіркуватий, пронизливий запах. Тієї ж миті вони побачили, як до хмар здійнявся химерної форми димар, з нього перевернутим водоспадом бив коричневий стовп стометрової, мабуть, товщини, розпліскував молоко хмар, що неспокійно хвилювалося, і зникав. Це тривало, може, хвилину, потім настала тиша, знову пролунав здавлений стогін, порив вітру, який куйовдив їм волосся, змінив напрямок, хмари опустилися нижче, від них відділилися довгі плюмажі й почали затягувати чорний димар; незабаром він майже зовсім сховався за ними.
Координатор подав знак Лікареві та Хімікові, вони зайняли свої місця, всюдихід незграбно загойдався на брилах глини й під’їхав до наступної ями. Усі троє зазирнули на її дно. Вона була порожня — в ній стояла тільки чорна вода. Знову почувся далекий, приглушений шум, хмари видулися, з вулканічного димаря вдарив коричневий гейзер і знову всмоктався назад; заполонені їздою й безперервними зупинками, люди звертали щоразу менше уваги на ці рівномірні зміни й на кипіння хмар та димів усередині улоговини; забрьохані вище колін, вони стрибали в тістоподібні насипи, дерлися по слизьких схилах і зазирали до ям; іноді в котрійсь із них під грудою глини, зачепленою чиєюсь ногою, хлюпала вода, вони спускалися, сідали у всюдихід і їхали далі.
Із вісімнадцяти оглянутих ям мертві тіла виявили у сімох. І дивна річ — у міру того, як прибульці знаходили нові трупи, жах, огида, обурення людей, здавалося, спадали й поверталася здатність спостерігати. Вони помітили, що чим ближче під’їжджали по болотистому ґрунту до завіси туману, яка то затуляла, то відкривала чорного колоса, тим меншало води в ямах. Нахилившись над черговим квадратним колодязем, усе дно якого закривало зігнуте вдвоє тіло, екіпажники побачили, що воно трохи відрізняється від інших. Тіло видалося їм блідішим і трохи іншої форми, але вони не змогли перевірити, чи так насправді, й поїхали далі; наступні дві ями виявилися порожніми, та в третій, уже зовсім сухій, лише за кількасот кроків від лопатистої похилої площини, побачили мертве тіло, яке лежало на боці: ручки його маленького торса були розкидані, й одна з них біля самісінького кінця розплющена на два товстих відростки.
— Що це? — не своїм голосом пробелькотав Хімік, стискаючи Лікареве плече. — Тобі видно?
— Видно.
— Він якийсь інший — у нього нема пальців?
— Може, каліцтво, — буркнув Координатор.
Це прозвучало непереконливо.
Біля останньої ями перед похилою площиною вони затрималися ще раз. Яма видалася зовсім свіжою — грудочки глини повільно відривалися від стінок, які, здригаючись, осідали, немовби хтось щойно вийняв гігантську лопату з чотирикутної заглибини.
— О Боже... — прохрипів Хімік і, блідий, як стіна, трохи не впавши в яму, зіскочив з насипу.
Лікар зблизька зазирнув у вічі Координаторові й запитав:
— Ти допоможеш мені вилізти?
— Гаразд. А що хочеш робити?
Лікар став навколішки, сперся руками на краї ями і обережно спустився на її дно, намагаючись не торкнутися ногами величезної туші, яка лежала там. Він нахилився над нею, інстинктивно затримавши віддих. Згори здавалося, що нижче грудних м’язів, одразу ж під тим місцем, де зі складок шкіри великого м’ясистого торса висовувався другий — у безпорадне тіло було забито металевий стержень.
Зблизька Лікар побачив, що вони помилялися.
Із-під складок шкіри виступав схожий на пупок синюватий тонкостінний відросток, а металеву трубку, загнутий кінець якої губився під спиною трупа, було введено у цей відросток. Лікар поворушив її, спершу обережно, потім потягнув сильніше, нахилився ще нижче й побачив, що кінчик трубки, який просвічував крізь натягнуту на нього шкіру, з’єднаний з нею маленькими блискучими перлинками, наче неперервним швом. Якусь хвилину він розмірковував, чи не відрізати трубку разом з відростком, поволі сягнув рукою в кишеню за ножем, усе ще не вирішивши, що робити, але, випростуючись, глянув прямо в сплющене личко, яке неприродно відкинулося на стінку ями, й остовпів.
Там, де в створіння, яке він секціонував у ракеті, були ніздрі, це мало одне, широко розплющене блакитне око, котре, здавалося, дивилося на нього з мовчазним напруженням. Лікар відвів погляд. «Що там?» — долинув до нього Координаторів голос. Лікар побачив його голову, чорну на тлі хмар, і зрозумів, чому вони не помітили цього згори: голівка трупа спиралася на стінку і, щоб глянути на неї прямо, треба було опинитися тут, де він зараз стояв.
— Подай мені руку, — сказав Лікар і, звівшись навшпиньки, міцно схопився за простягнену Координаторову правицю.
Той потягнув його, Хімік допоміг, вони підхопили його за комір комбінезона, і він опинився нагорі, вимащений глиною. Глянув на товаришів примруженими очима.
— Ми нічого не розуміємо, — сказав Лікар. — Чуєте? Нічого. Анічогісінько!!! — І вже тихіше додав: — Я взагалі не уявляю ситуації, в якій людина не могла б нічого, нічогісінько зрозуміти!
— Що ти там знайшов? — запитав Хімік.
— Вони справді відрізняються між собою, — повідомив Лікар, вертаючись з товаришами до всюдихода. — В одних є пальці, а в інших нема. В одних є ніс і нема ока, а в інших є око, але нема носа. Одні великі й темні, а інші блідіші та з дещо коротшим тулубом. Одні...
— Ну то й що з цього? — нетерпляче урвав його Хімік. — Люди теж бувають різних рас, мають різні риси обличчя, колір шкіри, що ж тут незрозуміле? Йдеться про інше — хто, чому й навіщо влаштовує ці жахливі різанини?
— Я не зовсім упевнений, що це різанина, — тихо відповів Лікар.
Він стояв, похиливши голову. Хімік приголомшено дивився на нього.
— Що це має... що ти...
— Я нічого не знаю... — насилу вимовив Лікар. Він механічно, зовсім не усвідомлюючи цього, намагався витерти хустинкою вимащені глиною руки. — Але знаю одне, — додав, раптом випростуючись. — Я не можу цього пояснити, проте така відмінність між ними не
