Едем - Станіслав Лем

сірих звалищ у заглибині; прожектор освітив нове випинання на схилі й скісні контрфорси, що підпирали цей невеликий зсув та лійкоподібно розширювалися вгорі, а внизу впиралися в ґрунт гачкуватими лапами; всюдихід, переставши гойдатися й підстрибувати, мчав гладенькою, наче залитою бетоном поверхнею у бік далеких вогнів, котрі зливалися в сірувату пляму; шлях їм раптом перетнула довга шпалера колон, за нею виднілася ще одна; ліс колон підтримував аркоподібне склепіння. Цей своєрідний неф був відкритий з усіх боків. Трохи нижче від того місця, де арки підіймалися над колонами, мов крила, що зриваються у політ, бовваніло щось схоже на зародки чи на початок нових арок, нерозвинених, стулених, наче посклеювані листочки.

По сходинках, дрібненьких, як зубки, машина в’їхала між колони. В їхніх формах була якась незвичайна правильність, більше рослинна, ніж геометрична, бо хоч усі вони були між собою схожі, важко було віднайти серед них дві однакові — то тут, то там дрібні зміщення пропорції, якісь вузлуваті потовщення, від котрих розходилися крилаті площини.

Всюдихід тихо котився кам’яною поверхнею, довгі шеренги колон відступали назад разом з лісом тіней, які стелилися горизонтально; нарешті позаду залишилася остання шеренга, склепіння зникло, і люди побачили перед собою вільний простір; удалині тлів низький, тьмяний відблиск.

Слабо попискуючи гальмами, всюдихід дедалі повільніше їхав по скелястому ґрунту; Координатор зупинив машину за метр від кам’янистого урвища, що несподівано відкрилося під ними.

Унизу темнів лабіринт мурів, які, глибоко увійшовши в ґрунт, нагадували старовинні земні фортифікації. Їхні зубчики сягали рівня майданчика, на якому стояли екіпажники. Наче з висоти пташиного лету, заглядали вони в чорні ущелини вуличок, вузьких, покручених, з прямовисними стінами. В мурах виднілися темніші, косо націлені в небо ряди чотирикутних отворів із закругленими кутами. Їхні контури зливалися в монолітну масу, яку не освітлював жоден промінчик світла: трохи далі, там, де зір уже не міг нічого розрізнити, — розливалася слабка заграва, а ще далі вогні густішали й, злившись у суцільну пляму, повивали камінні грані нерухомою золотистою імлою.

Координатор підвівся й спрямував прожектор у глибину вулички під муром, на гребені якого зупинився всюдихід. Сніп світла впав на самотню, веретенисту колону, котра стояла посеред мурів, що розходилися дугою, кроків за сто від всюдихода. По її боках, іскрячись, безшумно стікала вода. Довкола колони на трикутних плитах виднілися купки річкового піску; трохи віддалеки, на краю освітленого простору, валялася перекинута, відкрита з одного боку, пласка посудина. Люди відчули повів нічного вітру, й одразу ж знизу, з вуличок, долинув мертвий шелест, який видає сухе бадилля, гнане вітром по бруківці.

— Це якесь поселення... — неквапливо мовив Координатор, спрямовуючи промінь прожектора далі й далі.

Від маленької площі з колодязем розходилися вулички з розширеними вгору гирлами, затиснуті скошеними мурами з прямовисними виступами, що нагадували носи кораблів. Між двома такими виступами мур прогинався назад, зяючи порожніми чотирикутними отворами. Це робило його схожим на фортечне укріплення. Над отворами тяглися чорнуваті розмазані смуги кіптяви, немовби тут колись лютувала пожежа. Промінь прожектора ковзав в інший бік, переповзав шпичасті перетини мурів, падав у чорну яму підвалу, зазирав у завулки.

— Загаси! — раптом наказав Лікар.

Координатор послухався. І тільки тепер, у цілковитій темряві, помітив зміну, що сталася на просторі перед ними.

Примарна, суцільна заграва, що заливала гребені далеких мурів із силуетами якихось труб чи димарів, котрі вирізнялися на його тлі, розпадалася на окремі острівці й слабшала — її гасила хвиля темряви, наступаючи від центру до периферії; ще якусь хвилину тліли поодинокі стовпи слабкого світла, а відтак зникли й вони, повінь ночі поглинала ряд за рядом кам’янистих ущелин, аж поки згас останній проблиск світла — в мертвому мороці не яскріла вже жодна іскорка.

— Вони знають про нас... — озвався Хімік.

— Можливо, — відповів Лікар. — Але чому вогні були тільки там? І... ви помітили, як вони гаснули? Від центру.

Йому ніхто не відповів.

— Ми не можемо туди з’їхати. Якщо покинемо машину тут, хтось повинен біля неї залишитися, — сказав Координатор.

Хімік та Лікар промовчали. Вони не бачили навіть обличчя один одного й чули тільки слабкий шум вітру, що дув десь угорі. Нараз іззаду, збоку нефа без стін, долинув слабкий звук, схожий на чиюсь неквапливу обережну ходу.

Координатор сторожко прислухався, повільно повертаючи погашений прожектор, і раптом увімкнув його. Світло вихопило з темряви колони й чорні тіні, що падали від них.

Ніде не було видно ані лялечки.

— Ну, то хто? — запитав він.

Йому знову ніхто не відповів.

— Значить, я, — вирішив він і схопився за кермо.

Всюдихід з увімкненими фарами рушив уздовж муру.

Через кількасот метрів попереду очам людей відкрилися оточені кам’яними скосами сходи з низькими маленькими приступками, що вели вниз.

— Я залишуся тут, — вирішив Координатор.

— Скільки маємо часу? — запитав Хімік.

— Зараз дев’ята. Даю вам годину. Через годину ви повинні повернутися. Можливо, вам важко буде знайти дорогу. Через сорок хвилин я кину ракету. Ще через десять хвилин — другу, наступну — через п’ять хвилин. Постарайтеся в цей час бути на якомусь підвищенні, хоча заграву побачите й знизу. А тепер звірмо наші годинники.

Довкола панувала тиша, яку порушував тільки шум вітру. Повітря ставало дедалі холоднішим.

— Випромінювач не беріть — у цій тісноті ним однаково не скористатися. — Координатор мимохіть знижував голос, як і його супутники. — Вистачить електрожекторів. Зрештою, йдеться про контакт. Але не будь-якою ціною. Це зрозуміло, правда ж? — Він обернувся до Лікаря. Той кивнув головою. Координатор повів далі: — Ніч — не найкраща пора. Може, ви тільки зорієнтуєтеся на місцевості. Це було б найрозумніше. Адже ми можемо знову повернутися сюди. Тримайтеся разом, захищайте спину один одного та не заходьте у жоден із завулків.

— Як довго ти чекатимеш нас? — запитав Хімік.

Координатор — вони побачили це у відблиску світла, при якому обличчя його, здавалося, було припорошене попелом, — усміхнувся.

— До кінця. А тепер ідіть.

Хімік почепив на шию ремінь електрожектора, щоби вивільнити собі руки, й ліхтариком освітив початок сходів. Лікар тим часом уже спускався. Раптом нагорі блиснули білі вогні — це Координатор освітлював їм шлях. Нерівності кам’яних східців здавалися збільшеними, повними тіней; Хімік та Лікар ішли довгим світляним коридором уздовж стіни, аж поки на перехресті перед ними постала простора зала — з двох боків її оточували колони, що стриміли з муру, мовби виростаючи з нього. Верхній одвірок укривав