Едем - Станіслав Лем

— Не мели дурниць! — сердито буркнув Лікар і повів довкола ліхтариком.

Обоє стояли над висохлим кам’яним колодязем, мури зяяли чорними провалинами, в одному з них майнуло бліде, сплющене личко; коли пляма світла вернулася, отвір був порожній.

Вони пішли далі. Про присутність «тих» більше не треба було здогадуватися — вона ставала нестерпною, відчувалася на кожному кроці. Лікар навіть почав уже схилятися до думки, що краще напад, боротьба у цій темряві, ніж уперта, безглузда мандрівка, яка нікуди не веде. Він глянув на циферблат годинника. Минуло вже майже півгодини, незабаром треба повертатися.

Хімік, який випередив його на кілька кроків, раптом підняв свій ліхтарик. У провалі муру його очам відкрилася брама з гострокутною аркою вгорі; обабіч входу височіли шишкоподібні кам’яні колони. Проходячи мимо темного провалу в мурі, він машинально спрямував туди промінь ліхтарика. Світло ковзнуло по низці ніш і впало на застиглі, згорблені голі спини.

— Вони там! — крикнув він, інстинктивно задкуючи.

Лікар увійшов у браму. Хімік світив ззаду. Голі постаті, збившись під навислим дахом, притискалися до муру, наче скам’янілі. Першої миті Лікареві здалося, що вони мертві — в світлі ліхтарика заблищали водянисті краплі, котрі скочувалися по їхніх спинах. Якусь мить він стояв безпорадно, не знаючи, що робити.

— Гей! — сказав він тихо, відчуваючи, що все це не має ніякісінького сенсу.

Десь високо по той бік муру пролунав протяжний вібруючий свист. Об кам’яне склепіння вдарився багатоголосий стогін. Жодна зі скорчених постатей не поворухнулася; вони тільки стогнали тонкими, протяжними голосами; зате на вулиці зчинився рух, було чути звуки далеких кроків, вони перейшли в галоп, швидко промайнуло кілька темних постатей, луна котилася щоразу далі. Лікар визирнув з брами — ніде нікого. Його безпорадність змінилася лютою злістю; він стояв під брамою і, щоби краще чути, загасив ліхтарика.

Із темряви дедалі виразніше докочувався тупіт.

— Ідуть!

Лікар радше відчув, аніж побачив, що Хімік підкидає зброю, й, ударивши по стволу, пригнув його додолу.

— Не стріляй! — крикнув він.

Порожній закрут вулиці раптом зароївся, в плямах світла застрибали потворні горби, все заклекотало, почувся шум від ударів великих м’яких тіл, у глибині мелькали велетенські, мовби крилаті тіні, водночас пролунали вереск, скреготливий кашель, кілька голосів надсадно заридали, велетенська маса звалилася під ноги Хімікові й підітнула його; падаючи, він останньої миті побачив обернене в їхній бік личко з білими очима, ліхтарик ударився об каміння, й стало темно. Хімік розпачливо мацав довкола себе руками по бруківці, мов сліпець.

— Лікарю! Лікарю! — кричав він, але голос його тонув у хаосі, довкола мелькали десятки тіл, величезні тулуби з маленькими ручками стикалися, вдарялися один об один; Хімік схопив металевий циліндр ліхтарика і вже стояв на ногах, коли могутній удар кинув його на мур; звідкись згори, наче з гребеня муру, пролунав свист, усе на секунду завмерло, він відчув хвилю тепла, яка наближалася до нього, тепла, яке випромінювали нагріті тіла, щось штовхнуло його, він поточився, закричав, відчуваючи слизький, огидний дотик, і з усіх боків його раптом оточило важке сапання.

Хімік натиснув кнопку. Ліхтарик спалахнув. На кілька митей перед ним вирізнилася дуга велетенських горбатих торсів, на маленьких личках блищали засліплені очі, зморщені голівки похитувалися, потім голі велетні, підштовхувані кимось ззаду, посунули на нього. Він крикнув ще раз. Власного голосу вже не почув у хаосі, що зчинився довкола. Мокрі гарячі туші стиснули його між собою, боляче здавили ребра, й він уже не відчував під ногами ґрунту, не пробував навіть боронитися; його штовхали кудись наосліп, тягнули, волочили, сморід просто-таки душив Хіміка, він конвульсивно стискав на грудях ліхтарик, що освітлював кілька найближчих створінь, які приголомшено дивилися на нього й намагалися відсунутися, але натовп не дозволяв; темрява безперервно вила захриплими голосами, маленькі торси, вкриті, наче потом, водянистою рідиною, ховалися у випуклостях грудних м’язів; нараз страхітлива хвиля, в котрій він застряг, гойднулася до арки брами; здавлений з усіх боків, він іще побачив крізь гущавину переплетених рук і тулубів блиск вогню, Лікареве обличчя, перед ним промайнув його розтулений у крику рот; за мить ця картина зникла, він задихався від важкого смороду, кружало світла ліхтарика стрибало під його підборіддям, вихоплюючи з мороку личка, безокі, безносі, безусті, пласкі, по-старечому мішкуваті; всі вони були мокрі, наче облиті водою; з усіх боків його штовхали горби; на мить стало вільніше, потім його знову здушило, кинуло спиною на мур, він ударився хребтом об маленьку колону, вчепився за неї, намагаючись злитися з нею, щосили впирався, боровся, тільки щоб утриматися на ногах — падіння означало б для нього смерть. Нарешті Хімік намацав якусь кам’яну сходинку, ні, то був кругляк, видерся на нього й високо підняв ліхтарика.

Картина була вражаюча. Від муру до муру хвилювалося море голів; здавлювані натиском, ті, котрі стояли під нішею, вдивлялися у нього розширеними очима, він бачив, з якими відчайдушними зусиллями намагалися віддалитися від нього, робили судомні рухи, але не могли протистояти натискові голої маси, що сунула вуличкою постійно вниз, витискаючи крайніх аж на мури; страхітливий вереск не припинявся.

Раптом угледів Лікаря — той був без ліхтарика й посувався, точніше, плив у натовпі, його повертало то обличчям, то боком, він губився між велетенськими тілами, в повітрі розвівалось якесь лахміття. Затиснувши в руках електрожектор, Хімік стримував, скільки міг, натиск тіл, відчував, як німіють його руки — мокрі, слизькі туші навалювалися на нього таранами, відскакували, мчали далі, тлум рідшав, з мороку виривалися нові групи, ліхтарик погас, непроникна пітьма вирувала, хлюпала, стогнала, піт заливав йому очі, втягуючи в груди повітря, що обпікало легені, він непритомнів.

Хімік сів на кам’яний східець, притулився спиною до холодних кругляків, хапав ротом повітря й розрізняв уже окремі кроки, ляскотливі стрибки, оглушливий хор поволі віддалявся; тримаючись руками за мур, він підвівся. Ноги були наче з вати, він хотів покликати Лікаря, але не зміг добути зі себе бодай звук.

Нараз білувате сяйво вихопило з мороку гребінь протилежного муру, й Хімік не відразу усвідомив: це, мабуть, Координатор подає їм магнієвою ракетою знак, що час уже повертатися.

Він нахилився й почав шукати ліхтарик, якого йому вибили з рук. Біля поверхні ґрунту повітря було насичене нестерпним нудотним смородом, що доводив до блювоти. Хімік підвівся. Почув далекий крик. Це був голос людини.

— Лікарю! Сюди! Сюди! — загукав він.

Голос відповів уже десь зовсім близько, між чорними мурами спалахнув промінчик світла. Лікар наближався швидко,