Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Володимир Олексійович Кошута

— Дякую за притулок.

Машинально я сягнув до кишені, але зараз же згадав… Ліно зрозумів мій жест.

— Не треба. Якщо ви прислужитеся чимось революції— це окупить усе. Візьміть парасоля, дощ.

Ці люди вважають, що все має бути підпорядковане їхній революції. Я вийшов надвір, трохи не вдарившись маківкою об низький верхній одвірок. Сіра бруківка, залита водою, була майже порожня. Поодинокі постаті стояли у підворіттях будинків, що мали типовий для міських нетрищ вигляд. Вітер шарпав мокрі плакати. Вони рясніли зовсім іншими закликами, мабуть, у охранки не вельми доходили руки до цих місць.

Я швидко пішов по мокрому тротуару. Постаті в під’їздах вітали мене характерним жестом — піднесеним догори стиснутим кулаком. Призабутий символ солідарності стосувався, поза всяким сумнівом, мене. Я зрозумів: учора

багато хто з них бачив, як мене, оглушеного гумовою кулею, тягли на своїх плечах Дін та його товариші. Дін був тут великою фігурою. Тепер безробітні думали, що я активіст. Я осміхнувся і відповів на їхнє вітання.

Меласі був тоскний заводський район, помережаний залізничними коліями, захаращений корпусами фабрик, складів, заставлений газгольдерами та нафтовими резервуарами. Тут теж було майже безлюдно, лише подекуди під брамами стояли невеличкі пікети. Незважаючи на парасоль, я добряче намок, поки добрався до Фонтанної. Іронія цієї назви була в тому, що фонтан справді існував: товстий струмінь брудної води спадав зі стоку одного корпусу просто на середину каналу, спузиреного від дощу. Тепер я побачив забігайлівку — на ґанку її, широкому, ніби паперть, тут і там стояли молоді хлопці, начебто нічого не роблячи, проте, поки я підійшов, три-чотири велосипедисти під’їхали до ґанку й помчали геть після короткої розмови. Зв’язкові, вирішив я.

Намагаючись триматися природно, я проробив усе, що приписав Ліно: біля складу мене зустрів веснянкуватий кремез, який міцно потис мені руку. Всередині довгої комори, критої бляхою, було досить людно, за низьким стелажем, перетвореним на стіл, жваво сперечалися робітники у зелених робах.

— Це товариш від Діна, — сказав веснянкуватий, шанобливо відрекомендовуючи мене.

Загальна розмова одразу ж урвалася, всі мовчали, поки я пробирався до столу. Там лежала почеркана вздовж і впоперек транспортна схема столиці, просто на ній стояла переповнена недопалками попільничка і новенький телефон. Діна не було, видно, сталася помилка. Мій поводатар не зрозумів мене (я ще не опанував гаразд діалекту) і подумав, що я — це якийсь повноважний представник Діна. Треба було усунути непорозуміння.

— Товариші! — Краще було користуватися їхньою формою звертання. — Я потрапив до вас…

Галас, що налетів як вихор, заглушив мої слова. Наступної миті страхітливий удар буквально зніс легкий дах із комори і всередину згори вдерся скажений вітер від завислого над складом вертольоту. З трьох люків днища виметнулися трапи, по них спускались, ніби макаки, треновані здоровані у рябих куртках, з автоматами напоготові. Голос, посилений гучномовцем, проревів:

— Всім під стіну!

Той, що привів мене, сполотнів: я побачив, як ластовиння його стало темним на прозорій шкірі, мовби намальованим.

— Жаби! — шепнув він мені. — Все пропало, вони нас випередили!

— Мовчати! Не перемовлятися!

Я не бачив, хто це говорив. Ми всі стояли обличчям до цегляної стіни. “Треба було таки забратися звідси ще вранці”, — подумав я із запізнілим жалем. Не знати, як обернеться справа тепер. Судячи з усього, нальотчики порпались у шухлядах столу. Вони про щось перемовлялися півголосом, швидко й діловито. Кілька інших обшукували тих, хто стояв — я чув специфічне поплескування по тілу. Під протилежною стіною почувся глухий постріл і звук падіння. Потім — кілька різких ударів і крик:

— Недолюдки! Жаби! Всіх не візьмете! Ми вас, собаче поріддя…

Постріл. Я боявся ворухнутися. Про те, щоб дістати табло, годі й думати.

Табличку витягли спритні пальці, що обмацали мене за якісь частки секунди. Цієї миті я зовсім ошалів від люті й страху.

— Не руш! Це моя особиста річ!

Я замахнувся на солдата, той ударив мене прикладом по руках.

— Стояти! Повернися до стіни! Що це таке?

— Талісман! Поклади на місце, підлотнику!

— Ця людина тут випадково, — втрутився веснянкуватий, — він непричетний.

Намагався мене вигородити. Рятував “активіста”. Але зараз я однаково ненавидів і цих убивць-штурмовиків, і невдалих революціонерів, через яких я ускочив у таку халепу. Найрозумніше було мовчати: так чи так хунта має додержуватись якоїсь законності. Буде якесь розслідування, а там я постараюсь пошити їх у дурні. Пояснюючи будову таблички, ввімкну варіатор…

Мене й решту всіх загнали в переповнений ваговоз зі слідами коров’ячої шерсті на бортах — мабуть, раніше на ньому возили худобу. Веснянкуватий кудись щез, певне, його загнали в іншу машину. Від мокрої одежі здіймалася пара над щільно стиснутими тілами: понурих безмовних людей везли кудись крізь неспокійне місто. Постріли лунали то зовсім поряд, то вдалині; одного разу наш охоронець пустив з-під тенту довгу чергу кудись уздовж вулиці. Найгірше було мені, мене жахала порожнеча у правій кишені, я звик до своєї таблички, як до універсальної візи, як до особистого транспортного засобу зрештою, — і ось тепер вона у якогось невігласа-солдафона. Він може поламати, знищити її. Я ледве не завив з люті; кісточки пальців, що вчепилися в борт, побіліли. Раптом чиясь темна рука з-за моєї спини блискавично тицьнула мені в долоню туго скручений папірець. Я відрухово прикрив її другою рукою, мигцем прочитав кострубаті, бліді літери. Нас везуть до Калахи. Біля переїзду через залізничну колію машини зупиняться. План переїзду — кілька нерівних ліній.

Цього ще тільки бракувало! Непорозуміння тривало: я автоматично перетворився на командира. Ззаду легенько постукали по спині — квапили з розпорядженнями. Сто чортів, а може, це шанс?