Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Володимир Олексійович Кошута

— Мабуть, час, — сказала Срібна Дівчина і подивилася туди, де висів мертвий “Ангел”.

— Ти тут тому, що ми знищили останнє знаряддя смерті, створене землянами?

— Так, це важливо. І важливо, як ви це зробили.

— Не ми. Володимир Паттег.

— Ви всі.

— Цей корабель, “Ангел”… Він вам теж заважав?

— Так. Його система… — Срібна Дівчина подивилася на мене і, вихопивши потрібне слово з моєї пам’яті, виправилася: — Його локатор трансформував наші форми матерії… В моєму світі це була перешкода… зв’язку. Так простіше зрозуміти.

— Він заважав вам… Чому ви самі не знищили його? Чому чекали?

— Це ваша річ…

— Але ж ми могли не знайти його… не справитися з ним…

— Треба було зробити так, щоб він дуже заважав вам. Ми зробили.

І я зрозумів. І здогад приголомшив мене, як незаслужений ляпас, завданий рукою друга.

— Цей прилад, що розрізняє живе й неживе… Ви змонтували його на “Ангелі”?

— Так.

— Це підлість. Ви… ви нацькували машину-вбивцю на нас…

— Це ваша машина. Але її вже немає.

— Навіщо ви це зробили?

— На нас чекає спільна робота. І нам буде дуже потрібна ваша людська риса — ризикувати всім заради справи.

Срібляста хмаринка розтала. Померкли і зникли зелені зорі.

Тханг підводив “Вайгач”. Ще п’ять хвилин, не більше. П’ять хвилин, щоб знову пережити зустріч з “Ангелом”, осмислити все, що сталося, повторити слова Срібної Дівчини.

VI…Через три години до нас приєднався Лі з “Уелену” — кращий наш лікар, і ми до цілковитого знесилення, кваплячись, як на пожежу, проводили консервацію тіла Паттега. Тут, на борту, більше зробити ми не могли, тепер усі надії на Трансплутон.

А потім, звалений нелюдською втомою, я довго не міг заснути. На кожну подію сьогоднішнього дня вистачило б багатьох думок, а вони ще так химерно сплавилися…

Справді, нам усім потрібен був саме Володя Паттег, людина, що втілила саму суть патруля, гончак, який зацькував і загриз звіра. Але ж ця готовність ризикувати призвела до трагедії. Скільки доль і життів загублено такими відчайдушними головами за тисячоліття земної історії?..

Срібна Дівчина з’явилася вчасно. Не раніше й не пізніше, але як тільки ми довели, що назавжди покінчили із своїм минулим, з тими віками, останнім витвором яких був “Ангел”.

Звичайно, безглуздо було чекати Контакту, поки людство ділилось на два табори. Неможливо й уявити, якими жертвами могла бути оплачена така поспішність чужих. Люди по-справжньому розуміють тільки те, що вистраждано їхньою власною історією.

Але нас чужі не могли обминути. Їм потрібна наша здатність до самозречення, вміння жертвувати всім заради діла. Ця здатність дозволила людям за короткий час освоїти Близький Космос і почати розвідку Далекого. Самозречення— велика сила. А скільки лиха вона завдала…

Вони довго чекали… Мабуть, випробовували нас не раз і не два. І востаннє — нацькувавши на нас “Ангел”, нашу власну машину, в якій поєднались і руйнівні сили, і високі досягнення людського генія, машину, що уникла колись суду. І ось сьогодні ми знищили її.

Настав час контакту. Історія завершила свій великий виток. Ми витримали випробування, довели, що з нами можна працювати, що ми не небезпечні хижаки й не примітивні раби. Розумні істоти, без яких не обійтися на найважчих і найнебезпечніших фронтах пізнання.

Ми потрібні їм. Але чи потрібні вони нам такі?

Все це я скажу в Раді, бо моє призначення — зробити так, щоб гончаки, схожі на Паттега, рвучись крізь простір і час, не рознесли вщент усе, в тому числі й власні голови. Тому що, крім гончаків, є ще й сторожові…

Монотонне читання параграфів зрідка порушували голоси з вулиці, випадковий шум; у поблизькому звіринці репетував павич, а гул транспорту, наче звукове тісто, здіймався над полуденним містом, наповзав, проникаючи у всі щілини, в’яз у вухах. Помпезна судова зала, зовсім порожня, якщо не рахувати нас трьох — мене, судді та Станки, ніби повнилася димчастою урочистою сутінню, важкі штори ходили від подмухів вітерцю за відчиненими вікнами…

У цьому прозорому напівсвітлі я ніби вперше побачив Станку: вона сиділа на високій табуретці перед суддівським столом, начебто біля стойки бару. Жовті сандалі на гладенькій засмаглій ступні. Синя парчева сукня до п’ят тісно облягає повні литки й стегна. Смужка смуглої шкіри під короткою блузою, отороченою шовковим шнурком… Слід сказати, що для розлучення не зовсім підходяще вбрання, але Станка ніколи не дбала про відповідність костюма обставинам.

Далі! Круглі руки з тугим візерунчастим браслетом. Волосся на плечах, така собі чорна глянсувата хвиля, гребінець у ній — ніби човен Хокусаї. Вуха з крихітними сережками, брови стрімко злітають, вгинаються до скронь, чиста, точна лінія губів та носа. Окуляри, що міняться опалом, ховають очі, але ж я знаю їх і так, я запам’ятав їх назавжди за ці три (майже три) роки щастя.

Суддя закінчив і зробив паузу, як і годиться в таких випадках. Останні слова його начебто звучали так: чиніть, як знаєте, проте подумайте. Мені думати нічого, я проти всіма силами своєї душі. Станка нетерпляче звелася зі свого табурета, не глянувши в мій бік.

— Прошу розірвати наш шлюб. Прошу зробити так, щоб