Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Володимир Олексійович Кошута

— Як це робиться? — спитав я без особливої, правда, цікавості.

— Навіщо вам це знати? Ви що, коли піднімаєтесь на ліфті, теж питаєте, якої він системи-інерційної чи лебідкової? Краще розберіться у схемі, часу в нас обмаль.

Справді, шум за вікном вщухав, середмістя порожніло, як звичайно надвечір, лише в зоопарку все ще рикав якийсь ув’язнений звір, що досі не змирився зі своєю долею. Голоси, сплески звуків стали окремими, віддаленими; десь там вкладала свою частку в цю реальність Станка. Я вчився перебуванню в інших реальностях.

— Ось тут, — втовкмачував мені виконавець, — найспокійніша зона реальностей близького нам типу. Тут стабільний, відрегульований суспільний лад, ви почуватиметесь, як удома. Проте ймовірність зустрічі Станки-штрих, назвімо так вашу майбутню обраницю, не вельми велика.

— Тут, — він перемістив свій палець із широкої коричневої смуги на вузьку, — в цьому перетині можливість зустрічі більша. Так звана течія Еко. Не плутати з Еро. (“Бордовий шлейф Еро заливав нижній край схеми). В Еро ваші шанси трохи гірші… Якщо поталанить, як-то кажуть. Непогано в Теті. Там вам може пофортунити, ймовірність — тридцять відсотків з гаком. Потім Джунго, Космі, Ліро, Анча, Сублімат — тут повсюдно ваші шанси в межах дванадцяти-сімнадцяти. Афро, Термі, Зет…

На півсхеми розлилася рожева пляма. Дві мої варіації перетинали її в різних місцях. Білий пунктир пронизував рожеву пустелю, як караванний шлях.

— А це?

— Це? — Нестор замулявся. — Це — Імперія, осередок атавістичних реальностей. Ми воліємо не посилати туди наших клієнтів. Це, сказати б, крайній захід.

Він задумливо почухав голого лоба. Вже зовсім споночіло, під стелею спалахнув тьмяний плафон.

— Але у вас неабиякі шанси в цьому осередку. Хоча особисто я не раджу вам користуватися трасами, прокладеними в Імперії. Там зараз досить кепсько.

— Байдуже. Знайду її, хоч би де вона була.

— Так то воно так… — судовий виконавець непевно всміхнувся. — Проте при всьому тому ми маємо попередити людину про можливі наслідки вибору. Я вам рекомендую Еко. Може, там пошук триватиме й довше, зате гарантія щасливого завершення. Еко взагалі відзначається гармонією і миром.

— Ясно.

Я встав. Виконавець вручив мені плоску коробочку: “Попрактикуйтесь, — сказав він. — Поки що без зв’язку з варіатором”.

Я набрав код варіації в Еро.

— Правильно. Тепер Афро. Чудово.

Копія схеми, віддрукована на пластику на зворотному боці табло, відтворювала у зменшеному вигляді розкладку Нестора з деякими спрощеннями, поряд з нею була табличка поєднань. Я набрав ще кілька варіацій.

— Помилитися ви не можете. В будь-якому разі ви матимете одну з сорока призначени вам траєкторій. Крім того, цим табло не зможе скористатися ніхто інший — варіатор вас непомильно ідентифікує.

— Все зрозуміло. Дякую.

— Нема за що. Це наш обов’язок.

Мить ми дивились один на одного. Дивна річ, цей судовий урядовець Нестор, попри всю пересічність свого вигляду, був мені напрочуд симпатичний — і остання людина, яку я бачу в своїй рідній реальності, зичливий і людяний, наскільки це дозволено судовому виконавцю. Зволікати більше було нічого, і Нестор, розуміючи це, теж звівся з-за столу.

— Зв’язок з варіатором, — сказав він у мікрофон. І мені: — Все буде добре.

Я все ще не зважувався. Дивне почуття — ніби перед розстрілом. І взагалі, чи є ці реальності насправді?

Він усміхнувся.

— Відмітна риса будь-якої реальності — її існування. Отже, з чого ви почнете?

Я несміливо набрав код Імперії і ввімкнув варіатор…

* * *

На той час, коли я потрапив до неї, Імперія вже вся була охоплена розкладом та анархією. З перших хвилин перебування у столиці це стало очевидним. Центральною, колись розкішною вулицею, валив строкатий люд; біля бровки стояли снасті згорілих машин, з розтрощених вітринних вікон тхнуло смородом смаленої синтетики, пластівці попелу та листівки кружляли у листопадовому повітрі, обсипаючи похмурий натовп, наче снігопад. Ніхто ні на що не зважав.

Я вийняв светра з портфеля і нап’яв його поверх сорочки, оскільки було холодненько. Два типи непевної зовнішності втупились у мене, перемовляючись півголосом. Попереду, кварталів за два, щось діялося, чувся галас і одноманітний, короткий вереск сирени. Зі стіни навскоси звисав портрет огрядного лисого дідугана, прострелений у двох місцях.

Три гелікоптери з’явились над високими будинками, один з них випустив хмаринку листівок. Я підібрав одну: той самий портрет диктатора, ті самі заклики до вірності й самопожертви, що й довкола на стінах, у вікнах, навіть на стовпах. Усе це було мені дуже не до душі. А проте шанси пошуку тут були дуже високі, як твердив Нестор; я мав використати їх максимально.

Поки я стояв, вагаючись, перед блискотливим фасадом нічного клубу, трохи зіпсованим розгонистим написом по всьому вітражу, вулиця майже миттю виповнилася людьми, що кудись бігли, висипавши з поблизького завулка. Величезний натовп тих, хто біг, утворив згусток, тромб, що перекрив вулицю метрів за сімдесят від мене. В цю юрбу невидимі поки що звідси брандспойти вдарили струменями чи то піни, чи то газу, звідси годі було розібрати. Волання, гуркіт танків, що з’явилися невідь звідки, і, головне, вибух неподалік газової міни, яка, скажено вертячись на засміченій бруківці, ширила навколо нестерпну задуху, — все це цілком відібрало мені тяму. Я метався у темному під’їзді нічного клубу, щосили грюкаючи в зачинені скляні двері. З-за конторки біля входу звівся хтось (як виявилося, швейцар), байдуже поглянув на мене і знову зник.

— Чого ти там товчешся, недотепо? — крикнув на мене хлопець у подертій куртці, що біг по тротуару. — Драпай, поки цілий!

Тепер я чув постріли — здавалося, хтось відкорковує пляшки. Гумові кулі стрибали, ніби опуки, по плитах панелі. Охоплений панікою, я вовтузився під дашком входу, гарячково добуваючи з кишені