Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Володимир Олексійович Кошута

Я остовпів. Суддя глянув на мене зі співчуттям.

— Ваша ухвала остаточна? — В його голосі був виразний заклик до примирення.

— Так, остаточна.

Знати, Станка готувалася до цієї фрази весь час. Чомусь я ніколи не міг припустити такого наслідку, ще місяць тому мені здавалося, що все налагодиться, досить тільки побалакати з нею… Найгірше, що я міг собі уявити, — це звичайне розлучення. Все-таки є шанс поєднатися знову.

— Атож, остаточна.

Свідомість мою ніби обдали потужним крижаним струменем, нічого не зосталося на гладенькій поверхні, лише дошка суддівського столу в кружалах деревних волокон. Суддя діткнувся дзвоника: ввійшли вервечкою свідки, четверо душ.

— Шлюб розривається за заявою позивачки. Категорія розлучення — найвища.

Я бачив, як Станка повернулась і рушила із зали — рівна, струнка, впевнено йшла вона у проході між рядами порожніх крісел, даленіючи, маліючи, зникаючи… Мені щось говорили. Можливо, допомогли звестися. Я опинився в кімнатці, прилеглій до зали, сидів у кутку шкіряної канапи й рукою силкувався втихомирити живчик на щоці.

Цього слід було сподіватися. До цього йшлося весь час. Ми — різні. До любові не присилуєш, але що вдієш, що тепер вдієш?..

Тут я помітив чоловіка у строгому коричневому костюмі, він діловито чекав, коли я оговтаюся. Нарешті, приступивши до мене, співчутливо й твердо водночас поплескав по плечу.

— Бадьоріше! Ви ж мужчина, еге ж? Не ви перший, не ви останній. А може, це й на краще для вас.

Він підморгнув весело. “Судовий виконавець”, — тупо здогадався я. Для мене зараз — усе одно, що кат. Судовик розгорнув свою теку й заходився порпатись у формулярах.

— Заява вашої колишньої дружини надійшла два тижні тому. Ви знаєте, — він широко всміхнувся і одразу ж погасив усмішку, розуміючи її недоречність, — у мене інтуїція на те, чим закінчиться процес. Я сказав собі: “А що, Несторе, тут пахне максимумом! Найрадикальнішим розлученням без права на апеляцію з негайним виконанням! Отож, поки те та се, не завадить тобі зібрати заздалегідь картограму для відповідача — і тобі зручніше, і йому не поневірятися в ізоляторі зайвих півмісяця. І ось вона перед вами!”

Він тріумфально розіклав на столі строкату схему. Я чув про них, але ніколи й гадки не мав, що й на мене можна скласти таку. Хрусткий гербовий аркуш протоколу лежав поряд, його коротенький текст усе ще не міг дійти до мене. А виконавець вів далі:

— Погляньте сюди. За вироком ми маємо забезпечити вас такими життєвими шляхами, які виключають їх перетин зі шляхами вашої колишньої дружини. У кодексі є вказівка на те, що відповідач може вибрати собі будь-який із запропонованих варіантів назавжди. Проте за недавно ухваленою поправкою, — він назвав її номер та дату, хизуючись професійною пам’яттю, — відповідач може також, як особа потерпіла, облишити даний варіант реальності, якщо він розчарувався в ньому, й випробувати новий. За цією поправкою, в його розпорядженні має бути не менш, як сорок інших реальностей! Так що нічого надто плакатися.

Сорок варіантів. Блеф, мене все це не цікавить. Мені потрібен тільки єдиний — зі Станкою, але саме його у мене забирають. Жінці вільно вимагати цього, так вважав я сам (перед судом). Я гидливо поглянув на схему. Вона здавалась мені заплутаною і небезпечною, як клубок гадюк.

Нестор водив товстим пальцем по кольорових пунктирах.

— Оце — ваша вихідна варіація. Вона тяглася б і далі в нашій реальності, якби… хм… все було гаразд. Аж до вашої природної кончини. Але Станка… — він очікувально подивився на мене.

— Гайдук.

— Ось-ось, тепер її слід іменувати дівочим прізвищем; так ось: Станка Гайдук зажадала максимальної розлуки…

Навіщо він мені все це повторює? Чи я таки схожий зараз на безнадійного недоумка?

… — Отож, ми розрахували для вас сорок варіацій вашого власного буття в інших реальностях. І в кожному разі намагалися прокласти оптимальне проходження. Робота, бачте, неабияка-копітка відповідальна праця!

Він розпалився, заговорив патетично. Сонячний промінь, знижуючись, зачепив мою лисину і обдав її призахідним глянцем. Я і не помітив, як настав вечір. На превелику силу зосередився на поясненнях Нестора.

Реальності, казав він, у нашому ймовірнісному світі являють собою справдження ймовірностей. Їх стільки, скільки можна уявити, і ще стільки ж на додачу. Вони безболісно співіснують.

(Усе це я знав ще зі шкільного курсу).

Переміщення з реальності в реальність здійснює варіатор. Техніка переміщення добре відпрацьована й цілком безпечна, для цього треба тільки навчитися маніпулювати мініатюрним табло, трохи схожим на дитячу гру в п’ятнадцять. Сорок реальностей для мого можливого їх проходження дібрали за принципом різноманітності.

Річ у тім, казав Нестор, що різниця між реальностями суміжними, прилеглими, сказати б, одна до одної, мізерна, тому розбіжність між обраними реальностями взято величезну.

— Ви однолюб, чи не так? — раптом урвав він свої пояснення.

Я підтвердив. Перед ним була моя картка з психотипом, там це було зазначено у відповідній графі… Однолюб, на превеликий жаль, однолюб.

— Ми врахували це. Складаючи наш вибір варіацій, ми намагалися забезпечити можливість заміни…

Я відмахнувся.

… — Досить повноцінної заміни Станки Гайдук відповідним типом жінки. Не знаю, наскільки це вдасться, вам буде видніше, але, як на мене, така можливість є.

Тут я вперше виявив зацікавлення. Нестор тим часом дістав оте згадуване дистанційне табло. Користуватися ним було не важче, ніж запальничкою, треба було тільки переміщати нумеровані призмочки з клітинки на клітинку. Поєднання призмочок давало індекс потрібної реальності. Цей індекс сприймав головний варіатор (Нестор показав мені у вікно шпиль велетенського будинку без вікон) і зараз же відпроваджував носія плоского табло туди, куди треба.