Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

- Тобі краще? Правда?

- Правда, - машинально відповів я. Це було аж надто — нудний, тягучий, мов гума, день, і раптом — трахнути з неба на якийсь острівець… І тут я заціпенів від страху. Як же я тут опинився? Адже я стояв біля самого входу в парк, і усміхнений фотограф ловив мене в об'єктив камери.

Коли я подивився на хлопців, то побачив, що вони посміхаються. Не прикро, ні… Вони зрозуміло посміхалися! Вони знали, в чому річ! Значить, і я дізнаюся.

Страх одразу минув. Я встав і озирнувся, не звертаючи на хлопців ніякої уваги.

Острівець був справді маленьким, та ще й озеро в центрі… Виходило щось на зразок величезного рожевого бублика — кільце дрібного піску, завширшки метрів у вісімсот, не більше. Де-не-де з піску виглядали гострі камені та шорсткі, вигнуті гілочки коралів. Я подумав, що було б зі мною, брякнись я на таку штуку, і мені стало моторошно. Це була не страшна жах, така буває тоді, коли біда тебе вже минула. Далекий край острова піднімався пологим піщаним пагорбом, порослим рідким чагарником упереміш з чахлою жовтою травою. Я обернувся, закінчивши огляд острівця. І ахнув від подиву. Метрах за сорок від мене вставав з піску замок. Зовсім крихітний, дуже акуратний, що тиснеться до берега і нависає над водою. Але в нього було все, що належить мати справжньому замку: високі стіни з рожевого мармуру, сторожова вежа метрів десяти-п'ятнадцяти заввишки, вузькі вікна-бійниці, ворота із сірого металу. Однак це було ще не найдивовижніше. З трьох боків замку, звернених до моря, рівними дугами вигинали тонкі рожеві мости. Вони тяглися над морем, піднімаючись на запаморочливу висоту, і опускалися на острівцях вдалині, здається, біля таких самих замків. Це було дуже гарно, але в той момент я думав не про красу і не про те, як можна збудувати на загубленому в морі острівці такий замок і такі мости. Мене чомусь брала досада, що, падаючи, я не встиг нічого цього роздивитися і тепер стою з виглядом повного ідіота. Я розлютився і заговорив з оточуючими мене хлопцями досить грубо: рівними дугами вигиналися тонкі рожеві мости. Вони тяглися над морем, піднімаючись на запаморочливу висоту, і опускалися на острівцях вдалині, здається, біля таких самих замків. Це було дуже гарно, але в той момент я думав не про красу і не про те, як можна збудувати на загубленому в морі острівці такий замок і такі мости. Мене чомусь брала досада, що, падаючи, я не встиг нічого цього роздивитися і тепер стою з виглядом повного ідіота. Я розлютився і заговорив з оточуючими мене хлопцями досить грубо: рівними дугами вигиналися тонкі рожеві мости. Вони тяглися над морем, піднімаючись на запаморочливу висоту, і опускалися на острівцях вдалині, здається, біля таких самих замків. Це було дуже гарно, але в той момент я думав не про красу і не про те, як можна збудувати на загубленому в морі острівці такий замок і такі мости. Мене чомусь брала досада, що, падаючи, я не встиг нічого цього роздивитися і тепер стою з виглядом повного ідіота. Я розлютився і заговорив з оточуючими мене хлопцями досить грубо: Мене чомусь брала досада, що, падаючи, я не встиг нічого цього роздивитися і тепер стою з виглядом повного ідіота. Я розлютився і заговорив з оточуючими мене хлопцями досить грубо: Мене чомусь брала досада, що, падаючи, я не встиг нічого цього роздивитися і тепер стою з виглядом повного ідіота. Я розлютився і заговорив з оточуючими мене хлопцями досить грубо:

— Може, вистачить на мене дивитись? Я не на вітрині!

Але вони не образилися. А найстарший, на вигляд років сімнадцяти, тобто року на три старший за мене, сказав:

- А ти молодець. Зовсім не боїшся.

І простяг руку.

— Мене звуть Кріс.

— Діма, — буркнув я.

Всі навколо мене були до чорноти засмаглі, і не дивно: сонце смажило з неба щосили, а вони стояли майже роздягнені. Хлопці — просто в плавках або шортах, явно саморобних, з бахромою по краях. Лише на двох були вицвілі футболки. Дівчата, ті, що молодші, теж носили шорти і майки, тільки найстарша, яка допомогла мені прийти до тями, була в короткій, запраній сукні. Найпристойніший вигляд мав Кріс — у витертих джинсах та чорній футболці. Але, як і інші хлопці, він заріс волоссям наче дикобраз голками. У нас у класі такого пишного волосся не мало жодне дівчисько. Я мимоволі посміхнувся, навіть не замислюючись, який вигляд може бути у мене після кількох місяців на безлюдному острові. Коротко, хоч і невміло підстриженим був лише один хлопчик, мій ровесник. До тонкого пояска на джинсових шортах у нього був причеплений маленький, увімкнений плеєр. Навушники були надіті, тільки один зрушений, щоб чути нашу розмову. Коли я впізнав його прізвисько Меломан, то ні краплі не здивувався.

Наймолодший з хлопців, років одинадцяти, у помаранчевих плавках і смішній білій кепочці від сонця, голосно сказав:

— А наш Замок — Замок Пунсового Щита! Він найкращий на Островах!