Термінатор - Ренделі Фрейкс

Дел розпалювався дедалі більше, кленучи злощасний сміттєвоз на всі заставки. Але те, що сталося наступної миті, не можна було пояснити поламкою двигуна. Над кабіною спалахнула іскриста вогняна куля, і в обличчя Делові ніби одночасно блимнули тисячі камер. Він ще раз спробував прокрутити ключ у замку запалювання. Дарма. Мабуть, бензин закінчився.

Величезний розжарений згусток прорвав завісу хмар і закружляв навколо сміттєвого бака. Хтозна, що воно таке, але сміттяреві раптом стало моторошно. Підкоряючись позасвідомому інстинктові, Дел відсмикнув руку з металевого підлокітника, пожбурив ключ, зірвав з голови навушники. Черевики на ньому були гумові. Здається, гума — добрий ізолятор. Непогано б з’ясувати: ізолятор блокує провідність чи, навпаки, сприяє їй? Як же не хочеться підсмажитися на цій пательні!

Повітря сповнилося потріскуванням та свистом, що нагадувало перешкоди в ефірі настроюваного приймача. Щосекунди шум підсилювався, перетворюючись на басовите гудіння, схоже на потужний гул трансформатора.

Понад усе на світі Ділові зараз кортіло вистрибнути з кабіни та бігти геть, але щось підказувало: не ворушись: утеча — це загибель.

Блискавка, що сяяла біля машини, була незвичайною — язики холодного полум’я лизали кабіну, білі та криваво-червоні спалахи блимали зовсім поруч. Сяйво вогнів, мерехтіння розрядів поєдналися в один нестерпно-яскравий вихор енергії. Дел відчув, як заворушилося волосся у нього на голові, ніби піднесене вітром, хоча вікна в кабіні було зачинено. За мить його волосся стало сторч, як у того панка, що трапився йому біля в’їзду на стоянку. І всі ці викрутаси з волоссям відбувалися зовсім не тому, що сміттяр так вже й перелякався, хоча, звичайно, першої миті було й це, але потім він все-таки опанував себе. Повітря в кабіні раптом наелектризувалося, як трапляється після грози, та сповнилося запахом озону.

Делові заклало вуха. Мабуть, підстрибнув тиск. Сліпуча куля вибухнула тисячами кривавих вогнищ, щось виникло у її центрі під гуркіт і гудіння таємничих сил.

Черговий стрибок тиску, і скло кабіни, не витримавши, розлетілося на друзки. Дел ледве встиг нагнутися, щоб дощ уламків не потрапив йому в обличчя. Повітря з машини зі свистом полинуло назовні. І все навколо почало потроху заспокоюватися.

Дел повільно випростався і почав обмацувати порізи. Здавалося, нічого серйозного. Лише у вухах, як і раніше, ніби пробки. Таке трапляється при контузії. Він кілька разів придавив вуха долонями. Не зарадило. У горлі пересохло. Але все це дрібниці. Він не міг відвести очей від химерної туманної хмари, яка згустилася на місці вибуху. У центрі хмари, де щойно не було нічогісінько, тьмяніли обриси фігури. І тут сміттяреві знову стало моторошно.

Дел усвідомив, що прийшла смерть, і не сумнівався, що став очевидцем дії надприродних сил. Він не мав підстав покладатися на ласку того, хто прийшов з того світу — Дел Гойнес за своє життя попогрішив чимало. Що ж, смерть слід зустріти гідно.

Дел змусив себе поглянути туди, де рухалося те, що прийшло з потойбічного світу.

Він бачив, як дихала ця істота. Розмиті від початку контури набували різкості, дозволяючи розпізнати фігуру оголеного чоловіка. Підстрижене по-військовому волосся ще диміло. Тіло було вкрито білим, схожим на борошно, порошком, що обсипаючись, оголював дитячу рожеву шкіру. Щоправда дитинча було понад шість футів заввишки.

Дел зустрічав і міцніших хлопців, коли грав у команді «Хьюстон Ойлерз», але такої ідеальної статури йому бачити не доводилося. Ритмічні скорочування м’язів чудово окреслювали скульптурну досконалість торса. Форму руки було виліплено так, що за нею можна було вивчати закони симетрії. Потужна округлість біцепсів звужувалася до ліктя, і знову ширшала нижче ліктьового суглоба. Закінчувалася лінія руки майже витонченим зап’ястком та довгими сильними пальцями, які то стискалися в кулак, то випростовувалися.

На футбольному полі такому б ціни не було! Делові з ним годі змагатися. І він вже знав чому. Був би той просто сильнішим, тоді б ще… Але Дел побачив його обличчя. Неймовірно! Здавалося, живе людське обличчя несе на собі відбиток мертвого холоду. І найстрашніше — очі. У цих очах відбивалася смерть. Невблаганна безжальна смерть, яку люди завжди уявляють по-різному, але такою неправдоподібно реальною, позбавленою будь-яких почуттів — ніколи. Погляд був спрямований на Дела. Прибулець стояв так близько, що сміттяр міг би дотягтися до нього. А це означає — кінець!

Усі сподівання Дела тепер лише на ноги, хоча саме вони колись підвели його на футбольному полі. Серце шалено закалатало в грудях.

Дел штовхнув плечем дверцята машини, ледве не випавши на холодний асфальт. Хворим коліном зачепився за підніжку і знайомий гострий біль пронизав ногу. — Лише б не застрягнути!

Дел чкурнув геть від вантажівки, відчуваючи на собі незворушний погляд, що тримав його під прицілом.

Біль пекучою хвилею перетік з ушкодженого коліна на всю ногу, але Дел не відчував його — мчав, розвиваючи спринтерську швидкість, і думав лише про те, що смерть суне за ним слідом. Усередині все зіщулилося. Він щокроку відчував кольки у власному шлунку. Від нудоти перехопило дух. Не вистачало лише, щоб його пробрало!

Дел вибіг на середину автостоянки. Там усе ще вовтузилися панки. Треба їх попередити! Думка про шмаркача, який обмочив його машину, зупинила це бажання. Нехай рятуються, як можуть. Воно й на краще: молодики напідпитку, дивись, хоч трохи затримають цього диявола, який прийшов по душу Дела Гойнеса, прагнучи витрусити її з грішного тіла й загорнути в целофан на вічне зберігання.

Дел накивав п’ятами, наче останній недоумок. Ще не так тікатимеш, якщо тобі дороге життя!

Проскочив повз сірий «шеві-малібу», повз сторопілих від несподіванки панків. Звивистою доріжкою скотився на стрімчастий спуск дороги Вермонт Каньйон.

Тепер він не зміг би зупинитися, навіть якщо дуже б хотів. Інерція розгону штовхала його крутим схилом униз, неначе якусь тріску, затягнуту в розбурханий крутіж. Коліно таки не витримало. Дел гепнувся на землю і сковзнув у безодню, не намагаючись опиратися невблаганній силі. Його протягло мокрими колючими заростями й загальмувало у двох футах від металевої загорожі, прокладеної над прірвою автостради.

Дел лежав горілиць, обливаючись холодним потом. Світ, який увесь цей час вороже мовчав, раптом прокинувся, затопив його багатоголоссям звуків, ніби невидима рука повернула до краю перемикач гучності. Він відчув власне дихання, яке з хрипінням виривалося з грудей, і заридав. Дел повільно сів. Усе пливло перед очима. Поглянув угору. Дорога порожня. Кроків переслідувача не чути. Він гарячкувато пригадував уривки молитов, які в нього втокмачували в дитинстві. У