Термінатор - Ренделі Фрейкс

Сара зупинилася на порозі.

— Ні, звичайно.

— Мабуть, забула, — легковажно відгукнулася Джинджер, входячи до вітальні.

Тихо зойкнувши, Сара намацала за спиною ручку дверей.

— Але ж ти бережешся. Як це могло статися?

Джинджер надірвала конверт.

— Ти ж мене знаєш. На таблетки я витрачатися не можу. Усе інше ефективне на вісімдесят відсотків, двадцять — ризику. У мене сталася затримка минулого місяця, ну ось…

— Який результат?

Джинджер спробувала легковажно пожартувати:

— Ставлю п’ять доларів, що все гаразд.

— Не зволікай, Джинджер, мерщій читай!

— Добре, — мовила Джинджер з недбалим і незалежним виглядом, за яким не могла приховати розгубленого очікування. Вона витягла з конверту аркуш паперу, її обличчя набуло характеру покірної приреченості.

— Яке ім’я оберемо? Може, просто Мет-молодший?

У Сари все похолонуло всередині.

— Ні, Джинджер… О господи! Ну що ж тепер робити?..

— Чогось випити, — Джинджер підвелася і попрямувала до кухні.

Сара ошелешено дивилася їй услід. Бути цього не може, щоб розумна, практична Джинджер ускочила в таку халепу! Вона ж… Незбагненна підозра штовхнула Сару до столу. Вона розправила зім’ятий подругою аркуш і… Як легко Джинджер спромоглася її ошукати!

Розлючена, вона вдерлася до кухні. Джинджер вистрибнула з-за холодильника, забризкавши Сару холодною мінералкою, пляшку якої щойно відкоркувала. Сара верескнула від несподіванки, вимахуючи руками.

— Яке паскудство! — обурено розпочала Сара й не стрималася від сміху. — Не знаю, як тобі все це сходить з рук!

Джинджер підморгнула їй.

— Можу пояснити. Тобі це самій сподобається, мала.

— Ти ж від початку знала, що нічогісінько немає!

— Ще б пак. У мене з тринадцяти років усе за розкладом.

— То й навіщо треба було дурити мене?!

— Ти сприймаєш усе занадто серйозно!

Сару почав дратувати цей зверхній тон Джинджер, у якому лунало: «Я глузую з тебе й не приховую цього. З довірливими дурепами інакше не можна»..

Сара безнадійно похитала головою. Джинджер щиро вважала, що повчати Сару — її хрест і святий обов’язок. Майже такої ж думки дотримувалася й Сарина мати. Жодна з них не розуміла, що Сара вже впевнено стала на ноги: працювала, навчалася, та ще й щомісяця відкладала по кільканадцять доларів. Її задовольняло таке життя. Вона мала свої проблеми, які цілком можна було розв’язати. Інколи Сара замислювалася: а чи доводилося подрузі коли-небудь страждати?

— Слухай-но, Джин, — невпевнено розпочала вона. — Якби результат був позитивним, що б ти вчинила?

— Повідомила б Метові та зловила неабиякий кайф, дивлячись на його пику.

У ті хвилини, коли Сара замислювалася про материнство, подібна перспектива її не приваблювала. Свої можливості Сара оцінювала не так високо, щоб ліпити іншу людину за власним взірцем. А Джинджер вона відповіла:

— Нам вистачило б однієї дитини на двох. Я б ходила до вас у гості.

Джинджер ляснула її по коліну.

— Не мели дурниць. З тебе буде чудова мати!

— Я можу з цим і зачекати. «Я здатна кохати по-справжньому, — думала Сара. — Лише б зустріти. вірну людину, яка сама вміє кохати». Але такі чоловіки трапляються в житті так само часто, як і кіоски з прохолоджувальними напоями в центрі Аравійської пустелі. Невеличке коло її друзів з роками розпалося. Хтось поїхав навчатися, хтось одружився. Треба було налагоджувати нові стосунки. Але все якось не складалося. Ті, хто подобався Сарі, зустрічалися з іншими або навіть не звертали на неї уваги.

Задоволена Джинджер спостерігала за подругою.

Сара чудова дівчина. Можливо, аж занадто. Джинджер часом здавалося, що неймовірна Сарина наївність — це своєрідний щит, за яким та переховується від реальності. Інколи Джинджер прагнула обійняти подругу, щиро з нею поговорити, та натомість застосовувала свої прийоми шокової терапії, на кшталт цього — з листом із клініки.

— Чи не стала я на Пагслі? — стурбовано мовила Джинджер, вивчаючи підошви своїх кросівок.

Сара, здригнувшись, поглянула в куток кімнати, де в пластиковому тераріумі, неначе доісторичний ящір за склом музейної вітрини, завмерла зелена ігуана. Красуня Пагслі завдовжки у три фути перейшла Сарі у спадок від останнього її друга, і слід сказати, що взаємна приязнь перевершила ті почуття, які пов’язували дівчину з колишнім господарем ящірки.

Сара, поставивши руки в боки, повернулася до подруги, усім своїм виглядом натякаючи на неминучу розплату. Джинджер азартно підморгнула їй:

— Як я тебе розколошкала?!

— Помри, Вентуро!

Сара з відчайдушним криком стрибнула на Джинджер.

Наполегливий виск домофона припинив їхню метушню.

Джинджер вивільнилася й натисла кнопку.

— Нам грошовий переказ чи гарні новини? — поцікавилася вона.

З переговорного пристрою ледь чутно пролунало:

— А як щодо сексу?

— Просто зачекалася! Роздягтися можеш за дверима, якщо хочеш.

Мет Б’юкенен не мав намірів роздягатися, бо з одягу на ньому й так були лише майка та шорти, які майже не приховували чудової м’язистої фігури важковаговика. При цьому Мет майже не вдавав із себе супермена, не вихвалявся своїми біцепсами. Важко повірити, але чолов’яга, здатний зрушити з місця вантажівку, був найлагіднішим серед усіх Сариних знайомих.

Сара збирала підручники у своїй кімнаті, коли у вітальні благально заскрипіла канапа, на яку щось гепнулося. Сара підхопила торбинку й вийшла до них. У вітальні стояв ґвалт. Кинута на спину та притиснута могутніми Метовимй ручиськами, Джинджер верещала:

— Ха! Рахунок три-два! — переможно оголосила вона, пручаючись щосили.

Міс Вентура спромоглася розчепити його мертву хватку, викрутивши Метові вказівного пальця, і навіть покласти здорованя на лопатки.

— Capo! Іди ж-бо сюди! Допоможи мені впоратися з. цим чудовиськом!

— Перепрошую, але з мене на сьогодні досить, — відповіла Сара, сідаючи на канапу й починаючи збирати довге каштанове волосся в кінський хвіст.

А Джинджер та Мет уже обіймалися, ніжно дивлячись один на одного. В очах Мета палала така щира щеняча відданість, що Сара на мить позаздрила подрузі. Сама вона не розбалувана шанувальниками. Вона, звичайно, подобалася деяким хлопцям, але жоден з них так на неї не дивився. Колись її покохають так само палко. Можливо, це станеться сьогодні?

Вони разом спустилися до гаража. Мет жартома обійняв обох дівчат. Сара підійшла до свого мотоцикла.

— Заїхати по тебе після роботи?

Джинджер кивнула.

— Сходимо увечері разом до піцерії?

Сара спробувала відповісти якнайнедбаліше, але голос зрадив її:

— Шкода, але сьогодні не зможу.

Мет легесенько вщипнув її:

— Отакої, Capo!

— Не вигадуй, Мете. Нічого надзвичайного. Хлопець як хлопець. На роботі познайомилися.

— Це той, що на чорному «порше»? — поцікавилася Джинджер.

Мет обійняв Сару за плечі й одвів убік.

— Тобі щось потрібно? — запитав він.

Вона знітилася.

— Ти про що?

— Ну, гроші там. Про всяк випадок. Щоб ти відчувала себе. вільніше. Можливо, ти сама схочеш дати йому відкоша. Ми ж і гадки не маємо — що він