Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь
— Знаю… Вас дивує, що я дав згоду? — священик звів на мене сповнені тривоги очі. Невже він сподівався побачити на моєму обличчі виправдання для себе? — Що мені вам сказати? А зрештою… Я змінив думку, — додав він, ніби злякавшись власної сміливості. — Мене переконали… — мовив по хвилі. — Так буде краще.
— Зрозуміло. У де Ліма довгі руки, — сказав я напрямки, але Альберді ухилився од відповіді.
— Ви хотіли зі мною поговорити… Пройдемо в ризницю. Прошу, — він на диво подружньому взяв мене під руку.
— Річ у тім… Виникли нові ускладнення. В неділю ввечері я був у вас, але…
— Знаю. Мені казала ваша знайома, сеньйорина Далі… Вона ще двічі приїздила сюди. Ми розмовляли довго… Відверто!
Ми. ввійшли до ризниці. Священик сів на канапці під вікном, рухом руки показавши мені місце біля себе.
— Я слухаю вас, сеньйоре адвокате.
— Як ви, напевно, знаєте, є серйозні підстави припускати, що Хосе Браго живий, — почав я. — Можливо, він навіть ховається тут, в інституті.
Альберді уважно дивився, на мене.
— Це саме говорила й ваша знайома. Але я вважаю, що це неможливо, — заперечив він досить категорично. — Я бачив Хосе після смерті… Врешті, я його ховав.
— І ви впевнені, що то були останки Браго?
— Я просив, щоб ненадовго відкрили труну. Правда, Хосе дуже змінився, як завжди буває після тривалої виснажливої хвороби. Але це, безперечно, був він.
— А ви… торкалися останків? Альберді неспокійно ворухнувся.
— Отже, ви й це знаєте? — спитав він тихо.
Я зрозумів — він думає про щось інше, ніж я.
— Ви робили над ним останнє помазання? Але то байдуже. Нам хочеться знати, чи ви впевнені, що останки не були загримовані? Або навіть… чи не була це вощана лялька?
— Ну що ви! — з жахом заперечив Альберді і враз похопився, мовби прагнучи якнайшвидше скинути з себе тягар — Ви гадаєте, що я не мав права… Ні, я мав На це право! Я мав право вчинити над ним таїнство умовно. Я розмовляв з ним перед смертю і маю підстави припускати, що він вернувся в лоно святої церкви…
— Це цікаво! То ви його бачили перед смертю?!
— Не зовсім. Він помер через два тижні.
— І ви добре розгледіли його? Це був той самий чоловік?
Альберді замислився.
— Правду кажучи, — почав він згодом поволі, ніби вагаючись… — у кімнаті було напівтемно. Хосе не зносив світла. І голова в нього була кругом забинтована. Невдовзі перед цим йому зробили операцію… Але обличчя я бачив. Те саме, що й після смерті… Ні, це був він, — рішуче додав Альберді. — Передусім голос. Той самий голос, та сама манера говорити… Поза всяким сумнівом.
— Ніхто не стане брати під сумнів того, що ви бачили в лікарні Хосе Браго, йдеться тільки про те, чи пізніше, коли він помер і коли ви відкрили труну, в ній були останки того самого чоловіка.
Священик знову завагався.
— Тоді я не мав жодного сумніву. Але… тепер… коли поміркувати… не впевнений. Але то справді був труп!
— Інститут Бурта — медична науково-дослідницька установа… — мовив я лаконічно.
— Я дивуюся Боннардові… — зітхнув Альберді.
— Отже, тоді, за два тижні до смерті, Браго сповідався? — повернув я розмову на інше.
— Ні, ні, — квапливо заперечив священик. — Про це взагалі не могло бути й мови. Ви не знали Хосе! Але… з того, що він казав, я відчув: він готовий… повірити. Тому згодом я й мав право…
— Він просив вас провідати його чи ви самі…
Альберді пильно глянув на мене.
— Я прийшов з доброї волі. Боннард спершу заперечував, але потім погодився. Хосе був дуже радий. Гадаю, він навіть… чекав мене.
— А ви могли б переказати мені вашу розмову? Запевняю вас — це лишиться між нами. Можливо, те, що говорив Браго, допоможе нам глибше збагнути справу. Звичайно, коли ви не зв'язані таємницею…
— Він не попереджав про це, хоч тоді розмову можна було вважати цілком конфіденціальною. Однак не подумайте, ніби я боюся, що ви не збережете таємниці. Це речі, які нічим не допоможуть моїй сестрі і заподіють шкоди Хосе. Моя розповідь, напевно, не буде нічого варта. Просто я міг забути безліч подробиць. Адже минуло понад шість років. Час стирає деталі…
Я відчував, що Альберді відмовляється скоріше про людське око.
— Я розумію, але, може, ви все-таки спробуєте пригадати, — сказав я заохотливо. — Все може мати значення…
— Спробую… А що б ви хотіли знати?
— Все, що ви пам'ятаєте. Від самісінького початку.
— Не сподівайтеся деталей. Хіба що таке… Коли я зайшов до ізолятора, Хосе не знав, що це я, і спитав, хто прийшов, хоч і дивився на мене. Це я добре запам'ятав… Він уже дуже погано бачив — ураження зорових центрів, чи як це називається. До того, як я казав уже, в кімнаті панувала напівтемрява.
Мені згадалася прочитана кілька днів тому книжка Браго.
— То ви кажете, що він поступово втрачав зір?
— Авжеж. У нього ж був рак мозку…
— А потім, коли він вас упізнав… Він взагалі був при пам'яті?
— О, звичайно! При ясній пам'яті! І цілком нормальний. Я впевнений у цьому!
— І що він казав?
— Точно не пам'ятаю. В усякому разі, просив мене після його смерті опікуватися Маріо. Певніше, — священик трохи збентежився, — він просив мене вплинути на сестру… Він хотів, щоб вона погодилася на те, чого він вимагав у заповіті. Але про що йшла мова, сказати мені не хотів.
— І ви пробували переконати сеньйору Долорес?
— Ні. Я з нею навіть не говорив… Зрештою… на мою думку…
