Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

— Може… — почав Маріо й замовк.

Цієї миті хтось постукав у двері.

Маріо стояв за священиком у пучку світла, що падало від лампи, і я бачив, як він злякано дивиться на двері.

Постукали знов. Альберді підвівся з крісла й помахом руки показав хлопцеві, щоб той залишився в кімнаті. Потім вийшов у сіни, причинивши за собою двері.

Стало темно.

— Хто там?

— Даруйте, будь ласка, — почув я приглушений голос Катерини. — Чи можу я бачити адвоката Еспінозу?

— Кого? — здивувався Альберді.

— Адвоката Еспінозу. Він сьогодні ввечері мав бути у вас.

— Я не знаю ніякого адвоката з таким прізвищем. Тут нікого не було.

— Адвокат Еспіноза був у вас два дні тому. Ви пам'ятаєте?

— Ах, так. Тепер я пригадую. Від моєї сестри. На жаль, сьогодні ввечері мене не було вдома…

— Може, панотче, ви будете ласкаві відчинити…

Альберді мовчав. Очевидно, роздумував, що робити. Нарешті заскреготів засув, і двері відчинилися.

— Я Катерина Далі. Не знаю, чи казав вам про мене Хосе Браго… — промовила вона дуже голосно, напевно, щоб її почув Маріо.

— Хосе Браго?

— Авжеж. Ми познайомилися з ним в інституті Бурта. Я рецензувала книжки Браго для професора Боннарда. Я познайомилася там і з його сином.

— Сином Хосе Браго?

— Так. Щоправда, я не бачила Маріо вже років сім, але він мене, мабуть, пам'ятає…

— Ви питали про адвоката Еспінозу? — не дуже ввічливо урвав Альберді. — На жаль, його тут немає…

— Я приїхала з ним разом автомобілем, — пояснила Катерина. — Ми стукали до вас. Нікого не було. Еспіноза мав чекати вас. Я вийшла вам назустріч…

— На жаль… Очевидно, він кудись пішов…

— Я не знаю тепер, що мені й робити…

Альберді явно хотів спекатися небажаної гості.

— Мабуть, він пішов шукати вас… Можливо, чекає в машині… Коли він ще прийде, то я скажу, що ви були.

— Я чекатиму біля машини, — вагаючись мовила Катерина.

— Гаразд. Я скажу.

— На добраніч, панотче.

— На добраніч.

Альберді зачинив двері на засув і повернувся до кімнати.

— Приходила твоя таємнича незнайома, — прошепотів він Маріо. — Каже, що ти її знаєш…

— Я чув… Щось пригадую.

— То, може, краще її затримати?

— Не знаю. Еспіноза — це мамин адвокат.

— Ти йому не довіряєш?

— Я його й у вічі не бачив, але гадаю, що це не вельми приємний тип.

— На перший погляд вія справляє скоріше приємне враження. А що ти знаєш про цю жінку?

— Батько її навіть любив… Але важко щось сказати… Якщо вона приятелює з цим адвокатом…

— Вони, напевно, ще повернуться…

— Краще буде, коли ми погасимо світло, — підказав Маріо.

Альберді нічого не відповів. Він сів у крісло і замислився.

— Треба зняти з горища розкладачку… — промовив перегодом. — Драбина стоїть за будинком…

— Мені не хочеться спати.

— Так… То про що ж ти хотів мені розказати? — враз повернув на інше священик.

— Може, все-таки погасити світло?

— Як хочеш….

Лампа погасла. Зарипіла підлога, потім крісло.

— Ну, то що?.. — тихо спитав Альберді.

— Власне, я нічого не знаю. Але…

— Що але?

— Спершу ви дайте відповідь на моє запитання.

— Ну гаразд. Хай так. Отже, що я думаю про контакти душі небіжчика з світом? Так?

— Атож.

— Я гадаю — такий контакт можливий, але він переважно односторонній, точніше, пасивний. Душа, мабуть, повинна усвідомлювати, що діється в світі, який вона покинула, але сама безпосередньо не може втручатися в життя цього світу.

— Чому ви так думаєте? Чому контакт може бути тільки пасивний? Адже коли існує той інший світ, в якому живуть душі після смерті, то, здається, тут річ лише в різних вимірах цих світів, але вони взаємозв'язані. Це ж не може бути світ, віддалений кудись у простір, він повинен бути поруч з нами.

— Он як! — вигукнув Альберді. — Можна сказати, що ти правий і не правий водночас. Бо простору для душі, яка покинула тіло, не існує. Тож годі й казати про те, далеко рай чи близько. Так мені здається. Локалізація, справді, була б у даному разі наївністю. І з цими вимірами не так, як ти кажеш. Це не якийсь світ з іншими вимірами. Скажімо, збагачений четвертим виміром порівняно з нашими трьома. Це буття виходить за межі всяких вимірів!

— Тоді як же за таких умов можна говорити про контакт?

— Творець! Його посередність! Завдяки йому безсмертній душі може бути дана свідомість того, що після смерті тіла відбувається далі в світі, в якому вона жила. Адже бог бачить і знає все. Тож через нього душа теж може це знати. Одначе такий контакт скоріше пасивний, бо вирішує в даному разі не людина, не її душа, а творець. Душа може тільки просити його про допомогу.

— Ну гаразд. Скажімо, так і є. А чому ви вважаєте, що цей контакт буває, тобто повинен бути лише одностороннім? Хіба не може така думка подати про себе якихось знаків живим людям? Чи вона завжди мусить лишатися тільки пасивним спостерігачем?

— Це ти про спіритичні сеанси? Привиди, які показуються на кладовищах або в старих замках? Адже ти сам сказав, що це байки. Я теж такої думки.

— Ну так, але… часом трапляються нез'ясовні явища. Ви ж самі, мабуть, вірячи в загробне існування душі, не відкидаєте можливості того, що з божої волі вона в якийсь спосіб могла б виявити свою