Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

Я відчув, як краплини поту зрошують моє чоло. Ану як він загляне в комірчину… На щастя, Маріо знову повернувся до кімнати, але пройшов у ліву її половину, так що я не міг його бачити. Рипнув стілець. Отже, він сів до столу. Тепер можна непомітно вибратися з будиночка.

Поволі й обережно я почав одчиняти двері комірчини, напружено вслухаючись у тишу.

Я був уже в сінях, коли надворі залунали кроки — спочатку на стежці, а потім на ганку. Я мерщій позадкував у комірчину й причинив за собою двері.

Майже тої самої миті вхідні двері грюкнули, і в сіни зайшов священик Альберді.

— Маріо! — гукнув він з порога.

— Я тут, дядечку, — тихо обізвався хлопець.

Альберді зайшов до кімнати.

— Де ти подівся? Я тебе шукав…

— Тихіше! Будь ласка, говоріть тихіше, дядечку.

— Чому? — здивувався священик.

— Хтось крутиться біля будинку… Я не хочу, щоб мене бачили.

— Ти, либонь, надміру вразливий. Може, то якийсь собака…

— Я бачив… По саду вештаються люди. Напевно, від да Сільва. Хіба ви не бачили на кладовищі, як ворушилися кущі? Тому я й залишив вас… Але й тут, коло будинку, теж крутяться… Я бачив жінку…

— Мабуть, Ноку?

— Ні. Це була не селючка. Вона чекала на ґанку, але я її обманув.

— Що ти кажеш? Я ніде нікого не бачив…

Одначе Альберді, певно, не злегковажив словами хлопця, бо вернувся в сіни й зачинив двері на засув.

— Спершу вмийся, — промовив він, заходячи знову до кімнати. — Ти брудний, неначе повзав по канавах. Пам'ятаєш, де умивальник?

— Пам'ятаю.

Я квапливо відступився, причиняючи двері. Трохи згодом почувся брязкіт посуду і плюскіт води в глибині сіней.

Священик метушився по кімнаті.

— Спатимеш на розкладачці. Вона на горищечку… Колись… ще твій батько на ній спав…

Плюскіт ущух.

— Справді?!

— Він жив у мене кілька місяців… Ти ж знаєш…

Якусь мить вони мовчали. Альберді пересовував столика.

— Дядечку… — невпевнено промовив Маріо.

Альберді підійшов до порога.

— Слухаю. Що скажеш, хлопче?

— Нічого особливого. Я думав, що…

Маріо раптом замовк.

— Мені можна взяти ще води?

— Візьми, візьми. Я зараз принесу рушника.

Знову забряжчав посуд і заплюскотіла в сінях вода.

— Ти, мабуть, голодний? — сказав Альберді.

— Дякую… Не дуже…

— Попоїж, попоїж. Ось тобі рушник. Води малувато. Мотор зіпсувався, і бак на горищі порожній. Я ж не розуміюсь на механіці. Та зрештою, це байдуже. З мене годі того, що накачає старий Лукас.

Плюскіт води стих. Чути було тільки метушню Альберді в сінях.

— Може, з'їси печені?.. — пролунав його голос коло самісіньких дверей комірчини.

Я був майже впевнений — зараз він мене побачить.

— Дякую… Я справді не голодний, — відказав Маріо.

— Хлопче, хлопче, що ти кажеш? Коли я був у твоєму віці… — пробурчав Альберді, відійшовши од комірчини.

— Мені конче треба з вами поговорити…

— Аякже. Поговоримо… Але пити тобі напевно хочеться. Нока приготувала чудовий напій… Скуштуєш?

— Так, дядечку. Але спершу я хотів би поговорити…

— Чого це тобі так загорілося? Ну, ну, признавайся, — кинув священик не дуже суворо. — Чи ти часом не втік із дому?

— Ні! Я був біля моря… В Плайя-де-Оро.

— На екскурсії? Зараз? А школа?

— Я поїхав туди не з доброї волі… Це мама і де Ліма з лікарем так вирішили. Щоб я спочив, — додав він із відтінком іронії в голосі.

— Ти хворів? Довго?

— Та… Нічого я не хворів. Коли хочете знати, то я й справді втік. Але з санаторію. Це не для мене.

Вони пройшли до кімнати.

— Мати знає, що ти тут? — запитав священик уже трохи суворіше.

— Якби знала — мене б тут не було! — роблено засміявся хлопець. — Я ще вчора пробував до вас дістатися… Але, на свою біду, наскочив на людей да Сільва. Та я їм не дався!.. Я не збираюсь повертатися ні в Плайя-де-Оро, ні додому! Якщо вам це не подобається, то я піду!

Залягла тиша. Я почув, як дзенькнула склянка і рипнув стілець.

— Ніхто тебе не гонить, — відповів по хвилі Альберді. — Але матір треба повідомити, бо вона шукатиме тебе.

— Робіть, що хочете. Додому я все одно не повернуся!

— Я гадаю, нам удасться влаштувати так, щоб ти кілька тижнів перебув у мене. Однак чому ти не повернешся додому?

Маріо не квапився з відповіддю. Я прочинив двері ширше й побачив у кімнаті Альберді, що сидів за столом.

— Це не мій дім. А зрештою… — почав хлопець і затнувся на півслові.

— Ти мав якісь прикрощі?

Проте Маріо не схильний був говорити відверто.

— Не журися, хлопче. Все владнається! — підбадьорливо мовив Альберді.

— Мені все одно. Ви мені скажіть, але тільки щиро, що ви думаєте про мого батька? — немовби долаючи якийсь внутрішній опір, нарешті видушив із себе хлопець.

Альберді непевно глянув на небожа.

— Ти ж знаєш… Він був прекрасний письменник…

— Я не про те. Я хотів би знати, що він був за людина? Бачте… я… батька… пам'ятаю… Добре пам'ятаю… але, власне, з одного тільки боку. Батько завжди був до мене дуже добрий… І дуже мудрий!.. Наймудріший… Таким і лишився в пам'яті… Але я ж тоді був малий. Багато чого