Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь
— Що сталося, Маріо? — почав Альберді. — Прошу тебе, будь зі мною відвертий!
— Ні, ні. І не питайте…
— Ти можеш нічого не казати, коли не хочеш. Я спитав лише тому, що ти сам почав… Часом краще поділитися з кимось своїми турботами…
— Ні! Ні! Я не можу. Не те, щоб я не хотів вам сказати. Але я не можу!.. Я присягнув, що не скажу. Нікому!
— О, раз присягнув — не кажи. Але, сподіваюся, ця присяга нікому не завдасть шкоди?
— Шкоди? Присяга? Ця — напевно ні! А шкода? Коли говорити про шкоду взагалі, то вже запізно!.. — роблено засміявся Маріо. — Щодо грошей, гадаю — вже тисяч чотириста-шістсот, а може, й мільйон дідько взяв… Але що таке гроші? І хіба можна це взагалі оцінити в грошах?..
Альберді підійшов до небожа й обійняв його за плечі.
— Так не можна… Треба опанувати себе, — мовив він тихо.
— Я знаю, — Маріо нервово стенув плечима. — Але… в мене немає нікого. Я сам… Дозвольте мені залишитися у вас.
— Авжеж. Я завтра ж напишу мамі, що ти якийсь час побудеш у мене. Тут спокійніше. Спочинеш. Побалакаємо. Забудеш про неприємності…
— Це не легко.
— Знаю. Звичайно, не легко. Але тут, у селі, людина живе ближче до природи, а отже, і ближче до творця. Тут легше помітити, які мізерні всі наші життєві клопоти, навіть найбільші… Бо що ми на цій землі? Що наші діла?.. Я теж колись дивився на світ отак, як і ти. Мені здавалося, що всі змовилися проти мене, що ніхто мене не розуміє. А коли глянути на це сьогодні… Найважливіше — нікого не кривдити… Мати чисте сумління і самому вміти прощати.
— Прощати? Легко сказати. Зрештою, я ні до кого не маю претензій. Але є кривди, яких не можна поправити! І про це не легко забути. Наприклад, кривди, заподіяні комусь після смерті…
— Якщо людина, яку скривдили, померла, то й тоді не все ще втрачено. Якщо кривдник по-справжньому, щиро покається — бог напевно простить, отже, простить і небіжчик.
Маріо зненацька підвів голову.
— Скажіть мені, дядечку, але тільки щиро, — промовив він із притиском. — Ви вірите в усе те, що кажете? В оцього бога і в його справедливість?
— Вірю! — поважно відповів священик. — А ти не віриш? — спитав він сумно.
— Я не знаю. Я нічого не знаю!.. До того, як мама вдруге вийшла заміж, ми два роки мешкали в дідуся й бабусі. Я був тоді ще хлопчиськом. Бабуся ходила зі мною до церкви. Спочатку це було мені цікаво. Але до часу. Згодом мені набридло. Потім, коли я підріс, то часто говорив про релігію з товаришами. Багато з них вірили, дехто — ні. Та це не означало, що ті, які найчастіше ходили до церкви, були кращі за інших. Я питав себе: кому потрібна оця віра? Був час, коли я сам, з доброї. волі почав ходити до церкви. І багато читав. Навіть вашу книжку. Я хотів знайти відповідь… Гадав, що знайду її в працях теологів. Але не знайшов. Все це тільки слова, за якими нічого немає…
— Тоді ти й написав мені отого листа?..
— Ні. Це було раніше. Років через три після смерті батька. Я навіть пробував писати на цю тему філософське дослідження. Спершу за… а потім проти бога і його справедливості… Це смішно, правда? Мені минав тоді тринадцятий рік…
— Ну що ж? Очевидно, не знайшлося нікого, хто спрямував би тебе на шлях істини. В такому віці людина часто відчуває себе самотньою в світі, якого не розуміє. Одначе ти пізніше повернувся до цього. Ти писав мені.
— Так, але йшлося зовсім про інше…
— Бачиш… Самого читання не досить. Треба вірити. Щоб побачити в світі те, що справді від бога, потрібна його ласка.
— Слова, та й годі. Ви мені, напевно, ще скажете, що коли когось скривджено, то бог йому віддячить… Що й страждання можуть бути ласкою божою для тих, хто їх зносить. Що це випробування… Але коли людину скривджено вже після смерті? Що, і за таку кривду бог карає?
— Не розумію, — в голосі священика звучав подив. — Ти маєш на увазі той випадок, коли топчуть пам'ять померлого? Паплюжать його, чи як?
— Не зовсім… Але щось схоже на те. Що з цього приводу каже релігія?
— Звичайно… такий вчинок — гріх. І бог за це справедливо карає.
— Ну гаразд. Уявімо собі, що когось навіть спіткає кара за життя. Що заподіяна кривда обернеться проти тих, хто її вчинив. А коли вони не можуть цієї кривди поправити? Або навіть не хочуть?
— Я не дуже тебе розумію. Адже якщо їх спіткала кара — це і є справедливість божа. А якщо вони не хочуть зрозуміти застереження — тим гірше для них. Бог дав їм можливість, а вони не скористалися з неї. Тим більший їхній гріх, і коли не за життя, то після смерті їх спіткає кара.
— Після смерті… після смерті… — Маріо нервово заходив по кімнаті. — А звідкіля ви знаєте, чи є що-небудь після смерті? Чи є там якась справедливість?
— Вірю! Я вірю святому письму, вірю Христосу, вірю також власному розумові… І не вірю, що дух — тільки витвір матерії, електричний струм, який надходить з мозку, і хімічні зміни його речовин. Не знаю, чи ти правильно мене розумієш? Та невже ти не відчуваєш сам, що ти існуєш і що це існування аж ніяк не зв'язане ні з твоєю рукою, ні з ногою, ні з серцем чи головою, а є взагалі! Це існування — над тілом! У ньому і поза ним! І оце «щось» має загинути, піти в небуття, коли вмре моє тіло? Ні! Це безглуздя!
— Ну, а роботи, автомати, обчислювальні машини?
— Подумай, дитино: що таке оці штучні розуми? Лише імітація мозку! Вчені самі так кажуть! Найвидатніші матеріалісти!
