Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

— А якщо Маріо вже десь тут поблизу? — прошепотіла Катерина. — Якщо він нас помітить або вже помітив…

— Що вдієш. Ховатися не будемо.

— Звичайно.

Довкола панувала тиша, яку порушував лише далекий собачий гавкіт. Ми піднялися сходами нагору й, зупинилися коло бічної хвіртки. Я натис на клямку. Клямка брязнула, і хвіртка, неприємно скрегочучи завісами, відчинилась.

Йти садом, який потопав у темряві, було не дуже приємно. Мені здавалося, що за кожним деревом чи кущем хтось причаївся. Те саме, напевно, відчувала й Катерина, бо притулилася до мене, і ми йшли мовчки, чекаючи, коли це скінчиться. Нарешті проминули обгорілі стіни попівства і в глибині алеї помітили світло в вікнах будиночка Альберді.

Лампа, що горіла в кімнаті, кидала яскраву смугу на грядку квітів під вікном та поблизькі кущі. Але на ґанку панував морок, ледь розсіюваний кволим відблиском світла в віконці над дверима.

З будиночка не долинало жодного звуку.

— Може, Маріо ще немає… — прошепотіла Катерина.

— Гадаєш, нам треба зачекати?

— Мабуть, не варто. Якщо він нас помітить…

Я зійшов на ґанок і обережно постукав. За дверима панувала тиша.

— Можливо, не почули. Постукай дужче.

Я кілька разів грюкнув у двері. Глухе відлуння розляглося, напевно, далеко по саду.

Але й цього разу всередині будиночка нічого не зворухнулося. Якщо Маріо не встиг іще дістатися сюди і був десь поблизу, стукіт міг його насторожити.

Я взявся за ручку й натиснув на неї. Двері піддалися.

— Можна? — спитав я, зупиняючись на порозі, але мені відповіла тиша.

Я пройшов через темні сінці і став у дверях кімнати. Вона була порожня. На письмовому столі, біля розгорнутої книжки, стояла склянка з чаєм. Я підійшов до столу і помацав її. Вона була ще тепла.

— Ну, що?.. — почув я позад себе голос Катерини.

— Альберді вийшов звідсіля недавно.

— Можливо, його раптово покликали до хворого…

— Може… Або ж… вийшов з Маріо.

— Не видно, щоб хлопець був тут…

— Що робитимемо? Катерина роздумувала.

— Треба почекати, — відповіла трохи згодом. — Але ситуація трохи ускладнюється. Якби ми обох їх застали вдома, все було б гаразд, а так… Чекати тут у кімнаті? Незручно — схоже на засаду. Ждати біля будинку? Безглуздо. Вертатися? Ще гірше.

— То який же ти пропонуєш вихід?

— І так погано, і так негаразд. Нумо, розкинь розумом!

— От я й думаю… Передусім, чи справді нам слід боятися, що Маріо, побачивши мене, знову спробує зникнути?..

— Не знаю, але враховувати це треба.

Мені раптом сяйнула думка.

— А що ти скажеш на таке? Ми залишимося тут обоє, але в певний момент на сцені з'явишся тільки ти. Зачекаєш на ґанку і, побачивши їх, вийдеш назустріч. Якщо Маріо тебе впізнає, все буде гаразд.

— Ти гадаєш — вони вже зустрілися?

— Цілком можливо. Не виключено, що саме цієї миті вони на кладовищі.

— Зараз, уночі?

— Сьогодні річниця смерті Хосе Браго. Маріо схоче провідати батькову могилу. Вдень це може бути ризиковано. А лампи вони не погасили, аби люди да Сільва думали, що священик дома…

— Ти, далебі, маєш рацію, — схвально кивнула Катерина. — Ну, то я виходжу, а ти лишайся тут.

— Тільки ж далеко не відходь.

— Звичайно. Я сяду на лавочці біля ґанку.

Я сів у крісло і мимоволі потягся до книжки, що лежала на столі. Це була якась філософська праця, на берегах змережена помітками і приписками олівцем. Я відклав книжку й мимохіть глянув на вікно. Цієї миті я збагнув, що отут, коло столу, мене напевно добре видно знадвору.

Я підвівся і вийшов у сінці. Крізь зачинені двері не долинало жодного звуку. Я вслухався в тишу, надаремно силкуючись вловити хоч якийсь шерех.

Так минула хвилина, можливо, дві… Праворуч од входу, біля єдиного в сінях вікна, стояла сільська піч, у кутку — простенький умивальник. Ліворуч я помітив прочинені дверцята. Це була комірчина, тісна, але добре обладнана. Очевидно, служниця Альберді вміла дбати про його минущі потреби.

На ґанку рипнула дошка. Хтось, напевно, Катерина, спускався або обережно підіймався дерев'яними сходами. Потім я почув слабий звук кроків по стежці, і знову залягла тиша. Я сподівався почути голоси, але з-за дверей і вікна, заслоненого лише сіткою від комах, до мене не долинало жодного звуку.

Час спливав, а Катерина не поверталась. А можливо, вона взагалі не пішла й чекає десь біля будинку.

Я охоче вийшов би на ґанок, але усвідомлював — цим можна все зіпсувати. Так минуло ще п'ять, потім десять хвилин… Я починав хвилюватись.

Зненацька в двері тихо постукали. Я вже потягся до клямки, коли зміркував, що це не Катерина і не Альберді.

Клямка ворухнулась. Хтось перевіряв, чи замкнені двері. Це, напевно, Маріо. Якщо він застане мене тут…

Я сховався в комірчині. За мить крізь шпарину непричинених дверей побачив струнку постать хлопця в темній спортивній куртці й вузьких штанях. Він був цибатий і скидався скорше на зависокого дванадцятирічного хлопця, ніж на юнака сімнадцяти літ.

Маріо зачинив двері і, не зупиняючись, пройшов просто до кімнати. Переступивши поріг, він став і, мабуть, упевнившись, що священика немає, позадкував, але, хвильку повагавшися, квапливо підійшов до вікна й запнув завісу.

Тепер при яскравому світлі я бачив його добре. Він мав довгобразе смагляве обличчя, а трохи кучерявий чуб виказував — у його жилах тече негритянська кров. Катерина згадувала якось, що мати Хосе Браго була мулатка.

Маріо сів у крісло