Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь
— Я такої можливості не відкидаю. Творець всемогутній, — відповів священик і задумався.
На мить запала мовчанка.
Я подумав, що, власне, слід би скористатися з темряви і вибратися з пастки. Правда, заважає рипуча підлога, але чекати, аж поки священик і Маріо повкладаються спати, ризиковано, особливо тому, що Катерина може от-от зчинити тривогу. Я почав тихенько відчиняти двері комірчини.
— Колись, дуже давно, такі випадки, здається, траплялися нерідко, — знов озвався Маріо. — Тепер учені кажуть, що це нісенітниця, ілюзії. Навіть ви так думаєте. А якби щось подібне сталося…
— Це треба було б ретельно перевірити, перш ніж давати більш-менш авторитетну відповідь. Я, наприклад, зустрічався з п'ятьма такими випадками…
— Ну й що?! — в голосі Маріо бриніло збудження.
— Ну й нічого. В трьох випадках це була просто ілюзія, а в двох інших — звичайнісінький обман. Тож не дивуйся, що я так скептично ставлюся до всяких «сигналів з того світу».
— Чому ви сказали «сигналів»?
— Бо, як правило, це називають «сигналами». Якісь звуки, тріск, шарудіння, кроки, стукіт у вікно, часом чорні або білі привиди. Дехто вважає, що такими «сигналами» є також сни. Інколи родичі небіжчика замовляють молебень, бо, мовляв, небіжчик їм снився і просив про молебень. Але поки що ніхто не в змозі визначити, чи це звичайне психологічне явище: коли про щось думаєш, то воно й присниться, — чи справді якийсь «сигнал».
— Ви говорили про звукові «сигнали». Гадаєте — все це ілюзія або обман?
— Не обов'язково. Деякі святі та праведники чули голоси.
— А якби ви явно почули голос небіжчика?
— Я? В який спосіб? Уві сні?
— Ні! — Маріо завагався.
— Ну, а як же? Наяву?
— Так. Скажімо… — він знову завагався, — по… телефону…
Хлопець раптом замовк.
— Що-о-о?! Ти з мене глузуєш? — обурився Альберді.
— Ні. Я кажу серйозно. Якби ви почули голос небіжчика по телефону…
— Чи в тебе, хлопче, часом не гарячка? — стурбовано спитав священик.
— Немає в мене ніякої гарячки. Скажіть мені. Якби це був голос небіжчика, його манера говорити…
Рипнуло крісло.
— Я постелю тобі, — сказав Альберді, а я завмер на порозі комірчини. Будь-якої миті могло засвітитися світло.
— Ви вважаєте, що я плету дурниці? Ні! Повірте мені.
Знову зарипіло крісло.
— Ну й що? — долинув до мене шепіт Альберді. — Якби я почув по телефону голос небіжчика, то висновок напросився б сам. Це міг бути голос із магнітофонної стрічки.
— Стривайте! — вигукнув Маріо. — А якщо ця людина, цей голос… розмовляв з вами? Відповідав на запитання і сам їх ставив?..
— Ти що, хлопче? — Альберді затнувся і, помовчавши якийсь час, спитав по-дружньому — А чи не чув ти часом сам?.. Скажи чесно.
Маріо довго не відповідав.
— Так. Чув, — відповів він нарешті трохи тремтячим голосом. — Тільки… благаю вас, нікому про це не кажіть! А особливо мамі.
— Це був голос твого батька?..
— Звідкіля ви знаєте?
— Не важко здогадатися. Ти певний, що це не міг бути голос із стрічки?
— Цілком. Ми з ним розмовляли.
— І цей чоловік сказав тобі, що він — твій покійний батько?!
— Ні. Він навіть хотів, здається, щоб я його не впізнав. Спочатку він дуже змінював голос. Особливо під час першої розмови…
— Що-о?! То цих розмов було кілька?!
— Чотири. Перша — неповних два роки тому…
— Два роки?.. Он чому ти написав мені!
— Авжеж. Але тільки після другої розмови. Коли я почав підозрювати, що це батьків голос.
Знову залягла тиша. Мені здавалося, що я чую биття власного серця. Я був на півдорозі між комірчиною і сінешніми дверима, але цієї миті я про все забув.
— Чому ти гадаєш, що розмовляв із батьком? — запитав Альберді, порушуючи мовчання. — Голос міг бути просто схожий.
— Ні! Це був він! Ніхто інший, тільки він! — схвильовано повторив Маріо. — Не тільки голос схожий — звертання теж… І манера говорити…
— Є люди, які вміють чудово наслідувати чийсь голос, і манеру говорити, і характерні звороти… Про що ви бесідували?
— Власне… ні про що. Принаймні в трьох перших розмовах.
— Розкажи мені їхній зміст і обставини, за яких усе це сталося. Можливо, нам разом удасться розгадати загадку.
Альберді промовив це спокійно, ніби не надавав особливого значення хлопцевим словам.
Одначе Маріо нічого не відповів, і це, напевне, стривожило священика. Він щось сказав тихо — я не розчув, — але хлопець так само мовчав.
— Тобі, мабуть, хочеться спати, — почав Альберді, намагаючись вийти із скрути. — Можемо поговорити завтра. Часу буде вдосталь.
Проте ця пропозиція дала зовсім протилежні наслідки.
— Я вам скажу. Зараз, — відповів Маріо, і голос його бринів, мов натягнена струна. — Тільки вам я кажу про це, бо кому можу ще сказати? Товариші, вчителі висміяли б мене, мама подумала б, що я збожеволів. Мабуть, тільки ви один це зрозумієте… — він на мить замовк. — Перша розмова була, як уже я казав, десь два роки тому. Хтось зателефонував додому і попросив мене. Трубку зняла мама і передала мені. Голос у трубці був якийсь дивний… Ніби хтось не міг перевести духу. Слова вимовлялися з перервами. Я спитав, хто говорить, та мені тільки відповіли, що знайомий, добрий знайомий. Тоді я спитав, хто він такий, як його прізвище, але відповіді не дістав. Він почав розпитувати, як я себе почуваю, як справи в школі, що чути вдома і… чи я ще пам'ятаю батька. Я відповідав скупо, як то кажуть, кількома загальниками… І знову спробував довідатися, хто телефонує, але почув тільки «до побачення», і трубку поклали. Мама питала, хто дзвонив, а я сказав, що якийсь знайомий, котрий не