Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь
— Я тобі вірю. Завтра поговоримо.
Рипнула підлога. Я відчув, що священик іде в сіни. Я відступив до комірчини, але знав — коли зараз загориться світло, то сховатися вже не встигну.
На щастя, Альберді пройшов прямо до сінешніх дверей і, відсунувши засув, обережно прочинив їх. Якусь мить прислухався, потім вийшов на ґанок.
— Іди. Нікого немає! — прошепотів він, обернувшись до кімнати.
Тінь Маріо промайнула повз мене. Я чув, як священик і його небіж спускаються сходами на стежку.
Відгомін кроків затих. За хвилину до мене долинув глухий удар у стіну з боку комірчини. Я здогадався, що до горища приставили драбину. Отже, не можна гаяти й хвилини. Двері розчинені.
На ґанку нікого не було. Альберді й Маріо стояли по той бік будинку. Та, власне, я міг тепер підійти до них, удаючи, ніби тільки-но прийшов. Але чи не викликало б це підозри?
Я обережно зійшов з ґанку й алеєю рушив до хвіртки.
На сходах, що вели до церкви, я зустрів Катерину. Вона була вкрай знервована.
— Куди ти завіявся?! Я вже хотіла шукати поліцейський пост. Думала, ти лежиш де-небудь з розтрощеною головою. По саду сновигають якісь підозрілі типи…
— Це люди да Сільва. А щодо мене, то коли я розкажу тобі, ти не повіриш! Я опинився в найбезглуздішому в житті становищі, власне, за крок од жахливої компрометації…
Я в кількох словах переказав їй усе, що зі мною трапилось і що нового я почув. Катерина напочатку глузувала з мене, однак трохи згодом споважніла, навіть стурбувалася.
— Заночуємо в найближчому мотелі, а вранці ти знову привезеш мене сюди, — мовила вона, коли ми були вже на шосе. — Я ще раз спробую сама поговорити з Маріо і його дядьком. А можливо, і з Боннардом теж.
— Ти хочеш поїхати в інститут?
— Атож. Разом з Маріо. Чекай сенсацій. Мене здивував її тон.
— Що ти задумала?
— З того, що ти почув, виходить: справа набагато складніша, ніж я гадала.
— Ти вважаєш, що Хосе Браго живий?
— Не знаю. Нічого не знаю, — похитала вона головою, але я не був певен, що Катерина каже правду.
VIII
У Пунто-де-Віста я знову опинився тільки через чотири дні після пам'ятної нічної поїздки до священика Альберді. Тоді Катерина передумала, і я мусив відвезти її додому. Правда, вона пообіцяла мені, що наступного дня з'їздить власною машиною і зустрінеться з Альберді та Маріо, але я не знав, чи вона дотримає слова.
Я не міг собі пробачити, що не відкрився священикові й Маріо і що мало не скомпрометував себе в їхніх очах. І хоч підслухана розмова дала мені більше, ніж я міг сподіватися від безпосередньої зустрічі з хлопцем, — я так з ним і не познайомився і чи зможу надалі завоювати його довіру — не знаю.
Аби хоч якось виправдатись перед сеньйорою Долорес, я того самого дня зателефонував її чоловікові й сказав, що Маріо в священика Альберді і не збирається тікати. Я також попередив, щоб сеньйора де Ліма написала братові коротенького листа, в якому дала б згоду на тривале перебування хлопця в його домі. Це повинно розрядити непотрібну напругу.
Назавтра я пробував додзвонитися до Катерини, та вдома її не було. В університеті ж мені сказали, що вона на якійсь нараді, а пізніше — що вже пішла. Домашній телефон Катерини не відповідав ні того дня ввечері, ні наступних два дні. Я був сердитий на Катерину, адже вона могла зателефонувати сама або принаймні залишити записку секретарці.
Спершу я намагався втішити себе тим, що Катерина поїхала в Пунто-де-Віста і не може зі мною зв'язатися. Але мій стажист сказав, що бачив у четвер, як вона проїздила своєю машиною через майдан Возз'єднання. Отже, не було сумніву — вона просто уникає розмови зі мною.
Тим часом родина де Ліма не хотіла надаремне гаяти часу, і в середу я мусив повернутися до справи про ексгумацію. Я несподівано легко владнав усі формальності, пов'язані з самим актом і судовомедичною експертизою. Безперечно, у моїх клієнтів була рука у впливових судових і поліцейських колах.
Ексгумацію призначили на п'ятницю в першій половині дня.
У Пунто-де-Віста я виїхав цього дня дуже рано, бо надумав поговорити з Альберді й. Маріо до прибуття комісії й родини де Ліма. Ранок стояв погожий, але трохи холодніший, ніж звичайно о цій порі року. Нічний дощ прибив пилюку, що вкривала шосе після кількамісячної посухи, і я всю дорогу насолоджувався свіжим, наповненим вранішньою прохолодою повітрям.
Священика Альберді я не застав ні вдома, ні в саду. На ґанку сиділа стара худа індіянка й оббирала городину, напевно, готувала обід. На мої розпитування вона відповіла, що панотця Альберді немає і що він, мабуть, у церкві, бо тесля мав лагодити там амвон. Коли я спитав, чи вдома Маріо Браго, індіянка підозріло блимнула на мене чорними, глибоко запалими очима і повторила:
— Панотець, певне, в церкві…
Побачивши, що з неї більше нічого не витягнеш, я пішов до церкви. Стара сказала правду — священик дійсно був там, наглядав, як лагодили амвон. Побачивши мене, він спершу наче стривожився, та невдовзі обличчя його проясніло. Він підійшов до мене і сердечно привітався.
— Я вже й не сподівався, що ви приїдете… — почав він, ніби виправдуючись.
— Я приїхав сам. Мені хотілося б поговорити з вами…
— Невже передумали? — спитав він з надією в голосі.
— На жаль… комісія прибуде за годину.
Альберді мимоволі закусив губи.
— Все-таки… — глибоко зітхнувши, тихо мовив він.
— То ви вже знаєте?.. — спитав я, аби тільки підтримати розмову.