Завтра будуть коти - Бернард Вербер

— У тебе є Фелікс.

— Він мені ніколи не подобався. Я його не вибирала. Мені його нав’язали. Зрештою, у нього нема яєчок.

— Якщо ми покохаємося з тобою, я прив’яжуся до тебе і це завдасть багато проблем.

— Тоді покохаймося лише один раз, — пропоную. — Просто зараз. Перш ніж померти.

Дощ посилюється. Мені здається, що він ось-ось піддасться.

— Якщо я покохаюся з тобою, то не зможу зупинитися на одному разі, — зізнається він.

Починаю його розуміти: він такий сентиментальний. Я врешті-решт його здобуду, і тоді він мені дасть усе, але зараз краще залишатися терплячою. Шукаю можливості відступу.

— Гаразд, тоді розкажи мені продовження історії про наших пращурів.

О, про це його не довелось довго просити.

— 950 року після різдва Христового коти завдяки монахам-буддистам прибувають до Кореї (це країна, розташована на схід від Китаю), а 1000 року — до Японії (острів ще східніше від Кореї). Японський імператор Ітідзьо отримує в подарунок кошеня на своє тринадцятиріччя. Його любов до кота була настільки великою, що всі наближені також хотіли мати таку тваринку, кіт став атрибутом багатих жінок. Оскільки попит зростав, імператор Ітідзьо запровадив офіційну програму репродукції для задоволення потреб усіх громадян.

За вікном далі ллє рясний дощ.

— Тим часом Європу атакує орда чорних пацюків з Азії. Селяни піднімають армію котів, щоб протистояти цьому вторгненню. І тут знову наші пращури виявилися дуже ефективними.

— Але я думала, що їх вважали біснуватими?

— Насправді за межами міст їх дуже цінували. Котячі екскременти використовували для приготування ліків, зокрема для заповільнення випадання волосся і запобігання симптомам епілепсії. Деякі цілителі лікували ревматизм кістковим мозком кішок. Їхній жир використовувався для лікування геморою.

— Але щоб отримати жир і мозок, треба було їх убити…

Піфагор незворушно продовжує.

— В Іспанії на котів полювали заради м’яса. Королівський кухар на ім’я Руперто де Нола опублікував книгу рецептів, яка мала великий успіх, де більшість рецептів базувалася на використанні котячого м’яса.

Мені не причулося?

— Люди нас їли?!

Він зітхає.

— Наше м’ясо вважалося значно делікатнішим, ніж м’ясо кролика, з яким його часто порівнювали. Та й подавали нас з тими самими соусами і спеціями.

Мене знудило, хотілося блювати.

— І це ще не все. Майстри зі струнних інструментів витягали наші кишки, щоб зробити струни для гітари, наприклад. Вони називали це «кишкові струни». Кравці так само використовували нашу шкіру, щоб робити хутряні пальта, муфти, шапки, подушки.

Здригаюся від жаху.

Блискавка вдруге освітлює нам простір.

— Але це не пішло їм на користь. Невдовзі смертельна хвороба під назвою «чума» звалилася на людство. Її переносили пацюки, і саме вони виконали роботу зі знищення людства замість нас.

— Але я думала, що ми відлякували щурів?

— Не всіх. Люди, які тримали котів, були краще захищені від хвороби, ніж ті, що мали собак і були цілком беззахисні. У 1348–1350 роках велика епідемія бубонної чуми вбила 25 мільйонів людей, тобто половину населення.

— Так їм і треба! Було нас не їсти!

— Але замість того, щоб подякувати нашим предкам, ті, що вижили, прийшли до висновку, що господарі котів пов’язані зі злими силами, які принесли чуму. І стали вбивати цих людей, звинувативши їх у відьмацтві, а потім і їхніх котів.

— Вони все розуміють навпаки.

— Указ папи Інокентія VIII 1484 року постановив, що в ніч Святого Івана всі християни мають ловити котів — безпритульних чи домашніх — і кидати їх у вогнище, щоб ті згоріли живцем.

— Яка безглузда жорстокість!

Я ніколи не могла собі уявити, що люди здатні так сильно нас любити — і так страшно ненавидіти!

Падав дощ, падав… А Піфагор продовжував розповідь, наче все це його не зачіпало.

— Друга епідемія чуми сталася 1540 року. Тоді теж половина населення вимерла, і знову тих власників котів, що вижили, зробили відповідальними за це лихо, і знову їх вбивали.

— А ти казав, що люди розумніші, ніж ми…

— Їм довелося чекати кілька століть, доки медики не простежили зв’язок між фактом присутності на обійсті кота і уникненням лиха. Нарешті папа Сикст V їх реабілітував і наказав християнам тримати їх вдома. З того часу, що називається «Відродженням», коти віднайшли позитивний образ у французькому і європейському суспільстві, а деякі страхові компанії навіть зобов’язували тримати котів задля захисту харчових запасів.

Зненацька дощ вщухає. Хмари зникають, а небо світліє. В небі над нами з’являється різнобарвне напівпрозоре півколо. Піфагор пояснює:

— Це веселка: реакція між променями сонця і вологим повітрям.

— Гарно.

— Ця планета гарна. Щодня відкриваю все нові дивовижі.

— Ти щасливий?

— Звісно. Бути щасливим — означає цінувати те, що маєш. Бути нещасним — означає хотіти того, чого нема. Я маю все, чого хочу.

— Ти не боїшся війни?

— Єдиний мій страх — не використати повною мірою свої здібності. Щодо решти — я нічого не вирішую ні щодо дощу, ні щодо гарної погоди, ні блискавок, ні веселки, ні війни, ні миру.

Цієї миті дуже близький вибух перервав наш діалог, за ним одразу ж пролунали інші.

Біжимо на другий поверх і бачимо Наталі та Софі, що стоять за меблями з рушницями в руках, вони оперлися ліктями на перила балкона. Анжело висить на фіранці над скляними балконними дверима і відчайдушно нявчить, щоб йому допомогли злізти. Наші служниці стріляють в людей, що ховаються за автівками на тротуарі з іншого боку вулиці.

— Це «мародери», — каже Піфагор, який розуміє ситуацію з першого погляду. — Вони хочуть увірватися до осель наших людських служниць, викрасти нашу їжу, а нас вбити. Можливо, не в такій послідовності.

Обстріл продовжується.

— Ходімо, Бастет. Нам треба діяти. Треба застосувати гранати.

Він хапає у кошику, де лежить зброя, щось на зразок чорного металевого фрукта і далі несе його в зубах, жестом запрошуючи мене йти за ним.

Охоче приймаю запрошення. Ми пробираємось ще мокрими дахами. Лапи роз’їжджаються на слизькій черепиці. Трохи далі натрапляємо на прохід, через який спускаємося на вулицю і обходимо тих, хто стріляє у наших служниць. Піфагор робить мені знак покласти гранати під машини, які служать прикриттям для нападників. Потім він показує мені, як лапою утримувати гранату, миттєво вириваючи запобіжник зубами.

Я повторюю все за ним.

— У нас десять секунд, давай, Бастет, мерщій тікаймо!

Я не знаю, що таке секунда, але оскільки він біжить щодуху, я мчу за ним. Він дав знак, щоб залізти на дерево і спостерігати за розвитком подій.

З найвищої гілки ми бачимо два вибухи. Автівки мародерів злітають у повітря. Уламки металу розкидає вибухом по