Завтра будуть коти - Бернард Вербер

Потім даю знак своїм охоронцям, щоб вони дражнили Томаса червоним лазером, який постійно рухається. Він відбивається, але не може уникнути тортур. Стрибає і бігає за світлом, а в ту мить, коли світляна точка зупиняється на його руці, він кусає себе до крові, а я вибухаю сміхом.

Згодом я вимагаю привести мою служницю Наталі. Вона падає мені до ніг.

— Вибач мені, Бастет, я не розуміла, що роблю, — нявчить вона моєю мовою.

— Надто пізно.

— Змилуйся, Бастет!

— Колись я могла би пожаліти тебе, бо свого часу ти була старанною служницею, але те, що ти зробила, неможливо виправити.

Наказую своїм охоронцям зачинити її в кімнаті, де вона не могла б дістати до ручки дверей. Вона стрибає, дряпає двері, але не може вийти.

Піфагор торкається моєї лапи.

— Може, ти надто жорстока з людьми? Колись і вони змусять нас пережити усі ті страждання через брак розуміння.

Я поважно відповідаю:

— Всі людські істоти заплатять за вбивство моїх кошенят. Треба було подумати, перш ніж вчинити це звірство.

Прокидаюся від скрипу підвальних дверей. На порозі нагорі сходів з’являється постать. Я групуюся, готова до стрибка, націлюючись просто на обличчя.

Це Наталі. Вона тримає на руках руденьке кошеня, гладить його і повторює: «Анжело».

Оскільки вона знову й знову промовляє це слово, я розумію, що так вона охрестила моє дитя.

Воно нявчить, бо хоче їсти.

Я не наважуюсь атакувати.

Яка дилема…

Дозволяю моїй служниці покласти клубочок рудої шерсті мені на живіт і відразу відчуваю полегшення, коли до мене присмоктується його жадібний рот.

Витягуюся, щоб йому було зручніше.

Помста зачекає.

Анжело ссе і наче висмоктує всю мою лють.

Таке-от моє життя: я не вибирала свою служницю, я не вибирала свого дому, не вибирала свого імені, я не вибирала свого самця і не вибирала свою дитину, яка має вижити.

Як тільки Анжело заспокоюється, обережно відсуваю його і залишаю спати в кутку. Потім користаю з того, що двері підвалу прочинені, щоби прогулятися по хаті.

Наталі сидить на кухні.

Їсть сама. Томаса немає.

Оскільки двері відчинені, заходжу до ванної кімнати.

Нахиляюсь над унітазом і хлебчу воду, яка там стоїть, щоби перевірити, чи відчую хоч трохи «їхього» смаку.

Потім кидаюся на рулон туалетного паперу, розмотую і деру його, розриваю на дрібні шматочки (зазвичай це дратувало Наталі).

Далі біжу до канапи. Відриваю кутасики і роздираю кігтями велюр, вириваючи великі шматки м’якої білої матерії. Яких ще збитків накоїти, щоб її покарати?

Перекидаю вазу, вона розбивається на тисячу скалок і розсипається по підлозі.

Кидаюся на листя зелених рослин при вході, пережовую їх і випльовую (дивись, служнице, ось що я роблю з твоїм філодендроном!) Гризу дріт від комп’ютерної мишки на робочому столі, потім дріт від вай-фаю, доки… не дістаю електричним струмом по зубах. Але цього не досить! Я пішла до кімнати і рясно надзюрила на подушку.

Потім випорпую задніми лапами наповнювач з лотка на підлогу і блюю грудками збитої шерсті в торбинку Наталі.

Нарешті, втомлена, повертаюся до Анжело і допомагаю йому вмоститися коло себе. Як складно бути і матір’ю, і войовничою месницею водночас…

Дитя все не може наїстися. Здається, воно геть не переймається зникненням своїх братів і сестер.

— Нумо, Анжело, пригощайся. Все, що відбувається навколо, тебе не стосується.

Кладу лапу йому на груди і відчуваю, як часто б’ється серце.

Ось воно, життя.

Усі ми наче транспортні засоби, які допомагають життю циркулювати крізь нас, щоб поширюватися далі.

13. Нема насолоди, немає страждань

Час минає, і не минає ані дня без того, щоб я не знищила якусь річ, котру вважаю цінною у своєму домі. Люблю різкий дзенькіт скла, що розбивається. Люблю звук бавовни, коли вона тріскає на подушках під моїми пазурами. Штори? Надаю перевагу тим, що з френзлями. Сукні й пальта моєї служниці? Прикрашаю їх дірочками. Панчохи у кошику з брудною білизною? Люблю їх тягати і змотувати у великі клубки. Відтак запихаю в них ікла, ніби в перезрілі фрукти. Не думаю, що тут вціліє хоч одна зелена рослина. Якби в них була свідомість, вони мали б мене ненавидіти.

Але мій задум системного нищення, здається, не бентежить мою служницю. Наталі (можливо, тільки для того, щоб провокувати мене) виказує мені всі можливі знаки уваги. Я маю право на більшу кількість їжі, більше пестощів, лагідних слів, і двері тепер завжди відчинені.

Вона обожнює моє руде кошеня, яке обдаровує опікою, поцілунками, пестощами. Воно вже пищить, коли вона чухає його під шийкою.

Коли ж Анжело розплющує очі, на сьомий день зроду, його поведінка змінюється. Він не тільки сильніше гризе мене за пипки (зуби ростуть), а й скрізь гасає і лупить мене лапою.

Ви вважаєте нормальним, що кошеня так ганебно поводиться з матір’ю?

І якби він бив тільки мене! Він лупцює також бідного Фелікса. Я завжди вважала, що старші самці мають навчати молодших полювати і шанувати старших, але у випадку з Анжело це неможливо.

Цей опецькуватий лінюх Фелікс не брав на себе жодної відповідальності, тільки їв і спав. Крім того, Наталі дала йому спробувати «котячої трави», Фелікс пожирав її без міри. Думаю, що, врешті-решт, «трава» є найшвидшим засобом контролювати недалекі уми, як-от у цього ангорця. Він їв її цілими пучками, нюхав, жував, трусив головою, а потім раптом перевертався на спину і демонстрував екстаз. Це аж ніяк не допомагало йому взяти на себе батьківську відповідальність. Він пропонував її й мені, але не треба багато розуму, щоб збагнути, що мати, яка годує молоком, не зацікавиться галюциногенними продуктами.

Чекаю, коли почуватимуся трохи краще, щоб спробувати відновити зв’язок з Піфагором.

На вулиці лунає людський зойк, відразу за ним — вибух. Я вагаюся між цікавістю і необхідністю годування сина. Шкода. Але вивільняюся від єдиного дитинчати. Кладу Анжело на свою подушку, щоб занурити його у мій запах, потім вибігаю на другий поверх і виходжу на балкон.

Люди на вулиці кричать. Один чоловік погрожує іншому зброєю. Вони бурхливо перемовляються. Два постріли — і один чоловік падає, а інший втікає.

Ці божевільні сцени за участю людей заворожують мене так само, як телебачення заворожує Наталі.

Калюжа крові, що з’явилася на землі біля того, що впав, швидко збільшується. Я здивована, що одне тіло може містити стільки рідини.

Незабаром ще підходять люди, лунають