Українська література » Фантастика » Завтра будуть коти - Бернард Вербер

Завтра будуть коти - Бернард Вербер

Читаємо онлайн Завтра будуть коти - Бернард Вербер
використовували ласок, ховрахів і куниць для захисту врожаїв і домівок, але ці тварини мали недоліки: вони не тільки були занадто агресивні й погано піддавалися одомашненню, від них ще й смерділо.

— Не розумію браку гігієни у навколишніх тварин.

— Греки, народ войовників-загарбників, мали вишколених собак для полювання і війни, але почали розводити котів, щоб дарувати їх жінкам, яких хотіли звабити.

— Усе — як завжди…

— Один з відомих поетів, Аристофан, розповідає, що в їхній столиці, Атенах, існував базар, який спеціалізувався на торгівлі котами і що вони коштували дуже дорого. Несподівано культ єгипетської богині Бастет зливається з культом грецької богині Артеміди, яку назвали «царицею котів».

— Отже, для греків також стало очевидним, що ми гідні вшанування…

— Потім, коли Грецію загарбали римляни (інший войовничий народ, який жив на заході), то перебрали їхню культуру, їхні технології, їхні божества і їхніх котів. Грецька богиня Артеміда стала римською богинею Діаною, також царицею котів. Римляни теж почали дарувати кошенят, щоби звабити самиць, як тепер дарують квіти чи солодощі.

— Але вони нас любили?

— Це не має значення: ми отримали своє місце у їхніх серцях і їхніх оселях, і це важливо. Собаки спали надворі, а ми — в теплі, коло вогню.

— Отже, вони нас любили.

— Згодом плідність наших пращурів спричинила різке збільшення нашої популяції. Якщо на початку тільки багаті римляни мали котів, то незабаром їх мали усі. Солдати-легіонери взяли за звичку йти на війну, беручи з собою свого кота.

— Сподіваюсь, не для того, щоб чіпляти на щит.

— Вони їх брали, щоб мати жменьку ніжності під час тимчасових привалів. Отак збільшення Римської імперії супроводжувалась збільшенням території розповсюдження котів.

— Я думала, це робота гебрейських торговців.

— Вони бували лише в портових містах і на узбережжях. А римські воїни йшли углиб рівнин, в гори, долини. Вони захоплювали великі території. І народності підкорених регіонів, які ніколи раніше не бачили котів, відкривали їх для себе вперше.

— Як і римських солдат, що прийшли їх грабувати і вбивати?

— Бачу, ти починаєш розуміти деякі парадокси людської логіки. Римляни представляли котів як символ високого ступеня розвитку їхньої цивілізації. Деякі легіони мали за емблему зображення котячої голови. Найдивніше те, що військовий очільник, який вів римську армію сюди, до Франції (яка тоді називалася Галлія), ненавидів кішок. Його ім’я — Юлій Цезар, він страждав на «айлурофобію»: це такий хворобливий стан, коли присутність котів викликала у нього панічний страх, аж до конвульсій.

— Цілою армією керував лише один чоловік?

— Люди мають розвинутий стадний інстинкт, у ті часи всі йшли за цим Юлієм Цезарем. З розширенням Римської імперії коти розповсюдилися по всій Європі, і культ котів з’являвся спонтанно на кожній з тих територій, які ми заселяли.

— Культ Бастет? Артеміди? Діани?

— Богині носили різні імена у різних країнах. У Галлії кельти, вестготи, овернці мали свої особливі культи. Але 313 року Римська імперія прийняла християнство, монотеїстичну релігію, де вшановують єдиного Бога в людській подобі. 391 року новий глава римлян, імператор Феодосій Великий, офіційно заборонив культ кішок і оголосив, що їх треба вважати біснуватими тваринами.

— Що значить «біснуватими»?

— Це означає: пов’язаними з силами Зла. Тепер будь-хто міг нас вбивати, нічого не пояснюючи і не вибачаючись. Найгірше те, що нас вважали тваринами шкідливими і наше винищення, так само, як і тарганів, щурів або змій, стало складовою громадського обов’язку.

— Ще один такий собі Камбіс II…

— Але селяни зберегли нас, щоб рятувати врожаї, а гебрейські купці й далі брали нас з собою на кораблі та в каравани.

Я підійшла до Піфагора і вдихнула його запах.

— Звідки ти все це знаєш? Як тобі вдається їх розуміти?

— Колись я тобі відкрию таємницю Третього Ока.

— Коли?

— Коли вважатиму, що ти готова. Наразі для мене важливо, щоб я не один зберігав усю цю інформацію. Якщо помру, ти мусиш передати мою науку іншим котам.

Я підходжу і труся мордою до його шиї, притискаю вуха на знак покори, потім обертаюся і задираю високо хвіст.

— Зроби мені дітей, щоб замінити тих, яких я втратила.

Чекаю, але він не реагує.

— Я тобі не подобаюся? — питаю.

— Я вирішив присвятити своє життя знанням і відмовитися від підставових потреб — таких як їсти чи кохатися.

— Це пов’язано з твоїм «секретом»?

— Я встановив для себе правило: «Немає бажань — немає страждань».

— Ти боїшся, що будеш страждати, коли кохатимешся зі мною?

— Я боюся, що зазнаю такого задоволення, яке зробить мене залежним від тебе. Тому я насолоджуюся іншим: свободою і відсутністю будь-якої залежності. Ніхто й ніщо мене не обмежує. Це моя найбільша гордість.

Я поглянула на нього по-іншому. Він все-таки має цей дивний бузковий пластиковий ковпачок на тімені. Я знаю, що під ним є діра, отвір просто до мозку. Можливо, це ушкодило його розум. Можливо, він божевільний і вигадав усе, що мені розповів. А я, наївна, ловлю кожне його слово.

Єдине, що мене бентежить, — це те, що його розповідь про зустріч наших двох видів видається неймовірно логічною. Якщо він усе це вигадав, то створив складну систему, яка ґрунтується на вагомій логіці.

Залишається питання: чому Піфагор відмовляється від сексу зі мною?

Жоден здоровий самець не міг би опиратися спокусі в моїй присутності, особливо коли я демонструю свої принади. Як це: я молода і чарівна, у мене густе й доглянуте хутро, а він лише якийсь старий сіамець з рідким сивим ворсом! Я не можу не викликати у нього миттєвого фізичного бажання…

— Візьми мене, негайно! — наказую йому.

Він не реагує.

— Ти мене не хочеш, бо вони й тобі відрізали яєчка і поклали їх у банку, так?

Він лягає на спину і показує свої причандали, я бачу, що вони на місці.

— То чому ж ти не хочеш зі мною кохатися?

— «Немає бажань — немає страждань», — повторює він, і його тон усе більше мене дратує.

— Ти навіть не знаєш, що втрачаєш, — кидаю ображено.

— Якраз навпаки, добре знаю, саме тому волію відмовити тобі, — відповідає він.

Ошелешена його поведінкою, повертаюся додому.

Мене переповнює нестримне бажання кохатися. Як втамувати цей потяг? Піти на дах і віддатися першому-ліпшому котові?

Відколи я народила, у мене ще більше бажання пригадати собі, що я не тільки мама, а й самиця.

Врешті-решт я знайшла свій кошик, заснула, і мені снилися дуже чуттєві сни.

14. Нудота

Мене збудив Анжело.

Віднедавна він мене дратує. Висмоктав з мене всі соки, поки я спала, а тепер кусає мене і

Відгуки про книгу Завтра будуть коти - Бернард Вербер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: