Завтра будуть коти - Бернард Вербер

Ніякої поваги до матері.

Чекаю, коли він зупиниться на відповідній відстані, і лапою даю йому ляпаса (без кігтів, ясна річ), малий падає. Ось як я розумію сучасне виховання. Суспільство, де нове покоління не шанує тих, хто дав йому життя, приречене.

Він повертається, незважаючи на ляпас, і я штурхаю його знову.

Думаю, вилизуючи себе, що все це проблема комунікації. Іноді треба повторювати, щоб тебе зрозуміли. Я не вмію спілкуватися з власним сином. Не вмію спілкуватися зі своєю людиною. Не вмію — зі своїм самцем. Мені вдається підтримувати стосунки тільки з претензійним сусідським сіамцем, який натомість мене зневажає.

Чую галас на вулиці навпроти мого дому. Вистава починається. Біжу на своє місце на поруччі балкона і спостерігаю. Цього разу група людей переслідує одного чоловіка. Вони хапають його і безжально б’ють. Це схоже на те, що відбувалося вчора, але їх значно більше. Бачу: троє з них мають ножі та викрикують якесь гасло, яке підхоплюють інші.

Знову з’являються люди у синіх формах, щоб захистити чоловіка на землі, інші люди, вбрані у барвисту одіж, прибувають на підтримку до тих трьох, всі б’ються палицями й ножами. Знову кидають снаряди, і повсюди розпливається їдкий дим.

Мене душить кашель, але це не біда: я залишаюся, бо хочу побачити, чим усе закінчиться.

Хтось із трійці витягає зброю. Чути вибух, і один з тих, що в синій формі, падає.

Перехиляюся, щоб детально роздивитися продовження подій.

Підходить підкріплення у синій формі. З протилежного боку теж біжать на допомогу. З’являється третя група людей, хтось стріляє. Лунають крики, вибухи. Коїться щось жахливе.

Бачу якусь незнайому зброю, вона завдає більших уражень.

У якийсь момент один чоловік підносить палицю з балончиком на кінці і стріляє в будинок навпроти. Будинок вибухає і тане у великій хмарі куряви й диму.

З протилежного табору відразу ж відповідають. Невелика вантажівка з рухомою вежею теж починає стріляти, від її пострілів вибухають автівки, за якими ховаються люди.

Бійці у зеленій формі приходять на допомогу тим, що в синій формі. Це був знак, про який мене попереджував Піфагор, — знак, що війна почалася.

Усі бігають, кричать, стріляють. Вибухає і тут, і на сусідніх вулицях.

Люди ховаються за будинками і за машинами, деякі з них починають горіти. Стріляють з дахів. Запах пожеж заповнює атмосферу.

Потім, наче гроза, увесь цей гармидер зненацька припиняється. Хто може — втікає, інші лежать посеред каміння. Усе затихло.

Наталі не повернулася.

Я далі стежу за вулицею. Один поранений відповзає по-пластунськи, інший, також підстрелений, підтягається на ліктях, щоб його наздогнати. Вони вчепилися один в одного, борюкаються, кусаються.

Усе це видається мені галюцинацією. Чи можливо щось зробити, аби люди знову полюбили одне одного? Треба було б, щоб я виробила щось на зразок муркотіння на дуже низьких частотах, яке спочатку стишило б їхнє войовниче збудження, а потім навіяло б їм бажання відпочити.

Можливо, це те, що колись робила богиня Бастет. Спостерігаючи за самознищенням людей, їхньою нестримною потребою самоліквідуватися, вона запропонувала їм вібрацію, щоб викликати бажання спати. З вдячності вони збудували для неї храм і стали її вшановувати.

Одна хвиля. Я в цьому переконана. Має існувати одна-єдина хвиля любові, яку я могла б випромінювати, муркочучи, щоб нейтралізувати всю цю напругу, яку відчуваю навколо.

Довго чекаю Наталі, нарешті вона з’являється на порозі дому.

Обвішана торбами, повними продуктів. Виглядає дуже знервованою. У неї розкуйовджене волосся, подертий одяг, неспокійний погляд. Здавалося, їй важко дихати.

Падає у фотель. На щоках — сльози.

Її розум випромінює сум’яття.

Підходжу, вмощуюся у неї на колінах і починаю муркотіти. Вона легенько всміхається. Ми, коти, маємо здатність поглинати погані хвилі й перетворювати їх на добрі. Ми вмощуємося там, звідки собаки воліють забратися, наповнюємо, очищаємо. Це наша здатність «вібраційної гігієни».

Вона вагається, гладить мене, і я відчуваю під її рукою, яка відчутно тремтить, непереборний жах.

Раптом вона хапає телефон. Говорить швидко, голос її тремтить і ламається. Кілька разів прозвучало ім’я «Софі», і я роблю висновок, що вона розмовляє з сусідкою.

Через кілька хвилин ми всі опиняємося в будинку Піфагора.

Здогадуюся, що в період кризи дві людські самиці вирішили об’єднати запаси їжі та котів.

Я, звичайно, не надто люблю змінювати звички, але тут йдеться про виняткові обставини: треба до них пристосуватися.

Фелікс теж не виявляє невдоволення. Анжело бігає новим будинком, всюди натрапляючи на нові забавки.

Він дере торочки на килимі.

Гризе електричні дроти, скаче на фіранки.

Дві людські самиці зачиняють вхідні двері, кілька разів прокрутивши ключ у замку. Потім вони прикладають дошки до вікон і дверей і закріплюють їх цвяхами. Навіть котячий хід заблокували.

Зовнішній світ уже зник з очей, але принаймні на балкон спальні можна було вийти. Двоє людей влаштували там захисну загорожу з меблів.

Коли вони нарешті закінчили з облаштуваннями, то взялися курити, пити міцний алкоголь і дивитися телевізор, екран якого був утричі більший, ніж у мене вдома, зі значно більшою гучністю. Зображення подій, свідками яких нам довелося стати, повторювалися.

Піфагор підійшов м’якими кроками і сів біля мене.

— Чи наші служниці можуть колись заразитися цими руйнівними імпульсами? — питаю його.

— Вони розумніші й освіченіші, ніж половина людських істот. Доказ: вони захищають нас і себе у цьому домі. Софі знає також, що ми можемо бути корисними у випадку поранення завдяки муркототерапії.

— Що-що?

— Це зовсім нова наука, яка вивчає здатність хвиль низької частоти нашого муркотіння зрощувати зламані кості.

Знадвору чути, що на зміну вибухам прийшли удари грому. Ми вийшли на балкон і задивилися через незабите вікно на дощ, який змиває бруд за тими, хто метушиться на поверхні планети.

Десь далеко чути грізний гуркіт грози й видно нові спалахи.

Коли наші люди на першому поверсі все ще дивляться війну по телевізору, ми дивимося на розлючену бурю, яка, здається, хотіла показати людям, що вона завжди тріумфуватиме над ними.

— Наразі наші служниці вирішили зачинитися тут.

— Наталі прихопила запаси харчів.

— А Софі має зброю.

— Мені страшно, — скаржуся я.

Притискаюся до Піфагора. Ненавиджу дощ. Самого його звуку достатньо, щоб я тремтіла з голови до ніг.

— Думаєш, ми помремо?

— Колись помремо, але не сьогодні.

Відблиск яскравіший, ніж інші, — бо ближчий — розтинає небо.

Сильніше притуляюся до нього. Відчуваю, як швидко б’ється його серце, і не втримуюся:

— Я люблю тебе… Піфагоре.

— Ми ледве знайомі, Бастет.

— Ми ніколи не кохалися, правда, але це