Завтра будуть коти - Бернард Вербер
Пролунав новий вибух, ще потужніший. Почувся гуркіт обваленого будинку. Сіамець здригається. Вуха крутяться у різні боки. Він вишкірює зуби, наче стримує глухе роздратування, і каже:
— Мабуть, пора відкрити тобі свою таємницю, Бастет. Ходімо.
Він бере мене з собою на кухню, стрибає на ручку дверей, що ведуть до підвалу, і, винахідливо використовуючи свою вагу, відчиняє їх — перед нами білі сходи з бездоганно відполірованими сходинками.
— Як ти додумався так відчиняти двері?
— Я теж застосував «науковий підхід» і винайшов цей дієвий метод. Згодом навчу і тебе. Ходімо.
Ми швидко спускаємось сходами.
— Софі займається наукою, це — її лабораторія. Я — результат одного з її експериментів і саме тому можу приймати стільки інформації про людей.
Внизу нас чекали металеві двері. Він вже приготувався стрибнути, щоб відчинити їх, але зненацька з’явилася його служниця.
Побачивши нас, вона супить брови, суворо дивиться на Піфагора, докоряє, з притиском повторюючи його ім’я.
Він ніяковіє, повертається до мене і дає зрозуміти, що нам краще повернутися до вітальні.
Мені не почулося? Піфагор сказав, що сам є результатом людського наукового експерименту? Я конче хочу знати, що це означає.
І сіамець був готовий відкрити свою таємницю — шкода, що служниця все зіпсувала своєю появою. Телевізор показує все те саме: війна, футбол, прогноз погоди. Софі тисне на пульт, і з’являються зовсім інші картинки.
— Думаю, наші люди вже не витримують жалюгідного видовища їхнього неспокійного світу, тому втішаються уявним світом «кіно».
На екрані рухаються намальовані коти. Мабуть, це і є фільм.
— «Жінка-кішка»?
— Ні. Це «Аристокоти». Здивуюсь, якщо там справді йдеться про котів. Хоча… думаю, Софі все ж має особливу пристрасть до нас.
Картинки рухаються доволі швидко, даючи відчуття плинності, подібної до реальності.
— Ще одна фальшива історія, вигадана якимось сценаристом? Невже так цікаво розповідати про те, чого не існує в реальності?
— Уява — це те, що дає їм змогу втекти від реального світу, коли він стає надто гнітючим. Подивись цей фільм — і ти зрозумієш утішну силу фікції, яка протистоїть невтішній силі реальних подій.
Сумніваюсь. Але оскільки мені й так нічого робити, починаю стежити за цими «рухомими картинками»… Спершу бачу білу кішку з кумедним бантом і сірого кота з дивною головою. Піфагор коментує: «Він — це О’Мейлі, а вона — Герцогиня. Вони чимось схожі на нас з тобою. Фільм американський, але історія відбувається в Парижі».
Бачу дійсно дивних персонажів — несправжніх мальованих котів, які рухаються, як ми, і розмовляють, як люди.
— І про що ця історія?
— Герцогиня — це кішка, яка живе у багатій людській родині, вона має трьох дітей і живе у розкоші й комфорті. Її служниця, дуже заможна старенька пані, обожнює її і залишає Герцогині увесь свій спадок, а мажордом отримує розпорядження доглядати за нею. Але він вирішує позбутися котів, щоби самому отримати спадок. Він викрадає Герцогиню і дітей та вивозить їх далеко за місто. Котам вдалося втекти і повернутися до Парижа. Але без даху над головою вони не можуть жити. На допомогу приходить вуличний кіт О’Мейлі, він захищає їх і допомагає повернутися додому.
— Гарно.
— Але це не реалістично. Мажордом, який хотів би позбутися котів, просто убив би їх. І коти не вміють повертатися вантажівкою до Парижа.
Здається, його дратував брак реалістичності цього анімаційного фільму.
Спостерігаю за двома персонажами з гострими вушками, які розмовляють точно, як Наталі й Томас, з тими ж інтонаціями, обмінюючись такими ж поглядами. Якщо б у них були інші тіла, вони були б людьми. Це повна маячня!
Троє кошенят нагадують мені про моїх втрачених малюків. Справжній світ значно жорсткіший, ніж той, що зображений в анімованих картинках. Як би зреагувала ця «Герцогиня», якщо б її кошенят втопили, відвернувши увагу лазерним променем, як зреагував би О’Мейлі, якщо б навколо нього люди вбивали одне одного з рушниць і кидали одне в одного гранати, а вулицями Парижа розповзалася чума?…
Поки фільм триває, я поволі розслабляюся, потім провалююся в сон.
Сниться, що я — Наталі.
Вдень працюю, вночі — сплю. У мене дві ноги, і я люблю приймати душ. Вдень підриваю будинки і ношу жовту каску. Увечері, коли повертаюся, моя кішка прокидається і муркоче, коли я її гладжу. Я розважаюся: заважаю їй переходити з кімнати до кімнати, зачиняю двері. Коли ж вона нявчить голосніше, випускаю її. Я їм їжу різних кольорів. Дивлюся телевізор. Піднімаюся до кімнати і розглядаю себе у дзеркалі. Бачу себе як людину, але раптом одна деталь мене інтригує. Нахиляюся до дзеркала й помічаю, що мої зіниці схожі на щілини, як у кота.
Прокидаюся зненацька.
Здригаюся всім тілом.
Мені здалося врешті-решт, що життя людей нецікаве.
Може, й добре, що наш котячий світ такий куций, бо всесвіт людей позбавлений цікавих емоцій. Мені здається, що вони відчувають лише половину зовнішніх подразників. Вони погано чують звуки (у них немає керованих вух), погано вловлюють хвилі, не бачать у темряві.
Мій сон дозволив оцінити, як мені пощастило бути котом, що знається на світі людей завдяки Піфагору. Я можу використовувати знання двох світів.
Знову заплющую очі й пірнаю в сновидіння. Цього разу мені сниться, що Піфагор зводить мене білими сходами до свого підвалу і відчиняє металеві двері. «Я зараз відкрию тобі свій секрет», — каже сіамець у моєму сні.
Але, перш ніж я змогла зреагувати, Софі стрибає на мене зверху, запихає у торбу, а потім я опиняюся прив’язаною до стола у темній кімнаті.
Піфагор нявчить, і вона схвально киває головою.
— Тобі пощастило, Бастет, вона погоджується відкрити тобі Третє Око, — оголошує він.
Тоді Софі наближає тонке лезо до мого чола, а Піфагор шепоче мені на вухо:
— Не бійся, спочатку трохи болить, але потім розумієш усе. Трохи болю — це плата за доступ до численних знань.
16. Несподіваний візит
Минали дні, ми лежали нерухомо на канапі перед телевізором, який блимав мінливими картинками. Я більше сплю. Мені більше сниться. Думаю все менше.
Коли піднімаю повіки, бачу наших служниць, заворожених сяйливим монолітом на стіні.
Думаю, що всесильність візуальних відчуттів робить людей дуже вразливими. Для пізнання світу вони використовують очі й телевізор, що надсилає візуальну інформацію, яка миттєво викликає емоції. Слух, як друге джерело інформації, використовується лише для підсилення ефектів, спричинених картинками. Навіть художні фільми в основному складаються зі сцен жорстокості, сексу чи переслідувань. Вони прагнуть все сильніших візуальних
