Завтра будуть коти - Бернард Вербер
Тепер я вмію слухати своє тіло.
Воно хоче їсти.
Сьогодні я вийшла без спазмів у шлунку.
Я помітила, що звикнути можна до всього: до гуркоту вибухів, до видовищ війни по телевізору і до відсутності їжі…
Найважче на початку: сердишся, страждаєш, потім переходиш якусь межу і звикаєш, і це стає частиною нового способу життя.
Я й далі час від часу полюю на пацюків, яких люди погодилися врешті-решт їсти, але після того, як відріжуть їм лапи, голову, хвіст і тоді зварять. Так вони нагадують сірі плоди з білою м’якоттю. Це переконало мене в тому, що зір у людей підпорядковує всі інші органи чуттів.
Піфагор врешті теж погоджується їсти варених щурів, та чомусь і далі тримається осторонь. Анжело стає дедалі пустотливішим.
Лежу на канапі у вітальні, позіхаю, потягуюся. Отак лежати вдома і нічого не робити — мабуть, найкращий спосіб пристосуватися до війни, бо тільки так можна заощадити енергію і зменшити відчуття голоду. Однак я все-таки мушу виходити з хати, щоби принести ближнім поживу.
Якщо під час попередніх вилазок я натрапляла на якусь сотню людей, найчастіше озброєних рушницями, то сьогодні зустрічаю не більше десяти, які боязко пересуваються, перебігаючи й ховаючись за автівками. Відчуваю їхній страх, їхній піт і їхню лють.
Зустрічаю поодинокі групи, які рухаються поволі й стріляють по всьому, що ворушиться, включно з котами.
Щури, до яких я пробую підібратися, стали зухвалішими. Щойно наближаюся до одного з них, інші поспішають на допомогу. Одному складніше здолати п’ятьох, попри перевагу в розмірах. Я вирішую дати їм спокій, мою увагу привертає нова здобич: ворони. Їх стає все більше, на горах сміття вони вишукують собі їжу.
Вистежую одну і нападаю ззаду. Всаджую зуби в шию і хапаю за крила. Ми боремося посеред хмари чорного пір’я і пуху. Вороні вдається виборсатися, вона б’є мене дзьобом і пробує злетіти, але вже занадто слабка, щоб розгорнути крила.
Я придушую здобич і нахиляюся до її голови.
Добридень, вороно.
Вона не відповідає, але я відчуваю хвилю ворожості. Тому, не гаючи часу, зважаючи на загальну атмосферу на вулиці, вирішую покінчити з нею.
Волочу птаху по землі, тримаючи за крила.
Мені здається, люди також їдять птахів. Думаю, навіть охочіше, ніж щурів.
Коли підходжу до будинку Піфагора, зауважую, що комин димить, випускаючи клуби дуже густого брунатного диму. В мене погане передчуття. Залишаю здобич, біжу, вистрибую на дерево, щоб потрапити на наш дах. Прослизаю крізь відчинене вікно третього поверху і спускаюся сходами на перший поверх. Моїм очам відкривається жахливе видовище: вхідні двері знищені, вирвані з петель, вибиті автогеном. Вітальня — суцільна руїна. Моє серце шалено калатає: Анжело? Піфагор? Наталі? Лапи тремтять, перехоплює подих. Підбігаю і бачу щось страшне: кров, калюжа крові, посеред калюжі мертве тіло долілиць. Софі! Її пальці ще стискають рушницю, яка її не захистила.
Біля каміна сидять троє чоловіків, вони голосно розмовляють і регочуть.
Мабуть, мародери. Я нечутно підходжу ближче, щоб побачити, що вони кинули у вогонь, звідки такий дим. Не може бути! Троє худих бородатих чоловіків, серед яких впізнаю Томаса, поклали Фелікса на рожен і прокручують його над жаром. Бідаку прив’язали, і одної лапи у нього вже нема.
Отже, це правда: у людей може виникнути бажання нас… з’їсти!
Ковтаю слину, хвиля ненависті переходить у трем від люті.
Не дати емоціям захопити себе.
Швидко думати і розробити план атаки.
Передовсім треба нишком підкласти гранату. Проте коли я підкрадаюсь до них на подушечках лап, одна паркетина скрипнула і ті троє разом витріщаються на мене.
— Бастет! — вигукує Томас.
Перш ніж я встигаю зреагувати, він витягає лазер і скеровує червоне світло на мої лапи.
Ні! Тільки не це! Тільки не лазер!
Спокуса сильна, але я пригадую слова Піфагора: «Немає бажання — немає страждання». Бути вільним — це не залежати ні від чого, ні від кого, особливо від звичайнісінького червоного рухомого світла.
Том іде до мене, тримаючи лазер у правій руці, а в лівій — великий ніж.
Червоне світло гіпнотизує… але Фелікс, настромлений на рожен, повертає мене до реальності. Я пригадую, що Томас уже вбив чотирьох моїх дітей: оговтуюсь, мчу до розбитих вхідних дверей і вистрибую на вулицю.
Томас мене переслідує.
Треба знайти сховок. Мерщій! Прослизаю до свого будинку через котячий отвір, але Томас біжить слідом і розбиває вхідні двері ударом ноги. Вже ніщо не захищає мене від цього грізного ворога.
Знаю, що безглуздо ховатися на верхніх поверхах, бо він прекрасно знає це місце. Тому, як та маленька миша, яку я переслідувала, біжу всередину, в підвал. Він біжить за мною. Ліворуч, праворуч. Ось воно! Залітаю в двері підвалу, які, на щастя, відчинені. Скочуюся сходами. Все ще чую позаду його важкі кроки.
Електрики, на щастя, нема, та йому вдається знайти і запалити свічку. Але її полум’я не таке яскраве, як у лампочки. Ховаюся зверху на ящиках з вином, зіщулившись, приплюснувши вуха, притиснувши вуса до щік. Стискаю і розтискаю щелепи, наче вправляюся у кусанні.
Томас кличе мене лагідним і доброзичливим голосом.
Із розширеними зіницями у цій напівтемряві я відчуваю свою перевагу.
Він бачить, що я не реагую, і вимовляє моє ім’я вже не так привітно. Натикається на предмети, що потрапляють йому під ноги.
— Бастет!
Він трощить все довкола, перевертає меблі, розмахуючи ножем.
Я незворушно чекаю своєї години в надійному сховку.
Нарешті, коли він опиняється просто піді мною, кидаюся і запускаю кігті йому в очі.
Він виє і губить ніж, а я ще глибше запихаю кігті в його тіло. Мої бої зі щурами і воронами пробудили в мені прадідівські войовничі рефлекси.
Йому вдається схопити мене за лапу і щосили гримнути об стіну. Не думаю, що я його цілком осліпила, та все ж добре покалічила. Починаю нову атаку, голосно нявчу, додаючи собі відваги, і знову люто роздираю йому обличчя. Я вперше б’юся з людиною, моє тіло — супроти значно більшого тіла, яке, мушу визнати, значно важче здолати, ніж пацюка чи ворону. Томас відштовхує мене. Я м’яко приземляюся на лапи і
