Завтра будуть коти - Бернард Вербер

— Як тільки моє Третє Око запрацювало, Софі почала «виховувати» мене так, як люди виховують власних дітей. Вона розділила мої знання на сектори. Я вивчав історію, географію, точні науки, політику. Потім, щоб удосконалити знання, вона поліпшила прилад, щоб я міг вчитися постійно, навіть без неї. Вона під’єднала мій приймач USB безпосередньо до інтернету і навчила мандрувати павутиною.

— Ти скажеш мені нарешті, що таке інтернет?

Він погладжує вуса.

— Це місце, де всі люди викладають свої зображення, музику, фільми. Інтернет — це, так би мовити, місце, де осідають всі продукти пам’яті всіх людських мізків світу. І навіть коли люди помирають, їхні знання залишаються в інтернеті.

Я не зовсім розумію це, але погоджуюся, щоб тільки заохотити його розповідати далі.

— З Третім Оком я міг сам нишпорити в інтернеті у пошуках інформації, яка мене цікавила. Я більше не залежав від Софі.

— І ти міг надсилати інформацію і вдавати з себе людину в тому інтернеті?

— Ні, оскільки не маю пальців, я не можу набирати тексти. Натомість мені вдавалося візуалізувати екран таким, яким він з’являвся у моїй голові, і переміщати стрілку курсора його поверхнею. Я міг клікати і так гортав тексти чи сторінки. Таким чином я вмикав звукові й аудіовізуальні файли.

— Отже, ти вмієш читати людські слова?

— Я не вмію читати так, як вони (не зміг би прочитати книжку, наприклад), зате вмію розрізняти зображення букв і деякі комбінації, які формують слова. Вмію їх розпізнавати і розуміти.

— Отже, ти можеш отримувати зображення і звуки, які відповідають їхній мові, але не можеш їх надсилати?

— У них значно більше корисного для нас, ніж у нас — корисного для них!

Піфагор часом видається мені дещо парадоксальним. Стільки знань і водночас така наївність.

— Але тут ти… більше ні до чого не приєднаний. А Софі мертва. Як тепер під’єднаєшся до інтернету?

— Саме тому я попросив супроводжувати мене сюди. Пригадуєш, як я на тиждень щез? Софі треба було завершити роботу над новим приладом, який дозволить мати постійний доступ до інтернету без необхідності підключатися до комп’ютера в підвалі. Ти мені допоможеш, Бастет. Думаю, чотири котячі лапи зможуть замінити людську руку.

Він показує, чого очікує від мене.

— Софі припускала, що така ситуація може трапитися, — пояснює він, — вона якраз завершила мобільну систему. Але щоб це могло працювати, треба, щоб ти допомогла з’єднати цей прилад, цей футляр і цей смартфон.

Ми взялися до роботи, допомагаючи собі зубами і пазурами. Розмістили, з’єднали і стиснули дроти на спині Піфагора. Потім закріпили смартфон у футлярі, до якого приєднуються кабелі.

Тоді він показав, як приєднати до смартфона білий кабель з тонким штекером на кінці. Потім ми виконуємо ще деякі необхідні операції, і я розумію, що сам він нізащо б не зміг підключити все це обладнання.

Як тільки я з’єднала смартфон з його черепом, він пояснив, що робити далі. Спочатку увімкнути смартфон. Для цього треба натиснути лапою на червону кнопку, потім ковзнути лапою зліва направо по стрілці, яка з’явиться на екрані.

Я все роблю, як він каже, натискаю на маленький кольоровий квадратик, і тоді відкривається те, що він називає «додатком».

Піфагор сідає і заплющує очі.

— Браво, моє Третє Око тепер відкрите в інтернет, — каже він.

— І що ти бачиш?

— Бачу слово, яке нічого не означає. Я тільки знаю, що людською мовою воно вимовляється «гутил». Далі мені залишається переміщати курсор і блукати.

Я бачу, як під повіками рухаються його очі, наче він спить. І йому сниться «інтернет». Це триває довго. На його обличчі з’являється дуже експресивна міміка, наче він перебуває в іншому місці. Вигляд у нього то стурбований, то задоволений.

— Я знайшов Анжело, — оголошує він після тривалої мовчанки. — Його передавач вказує, що він на заході в Булонському лісі. Я відстежив також Наталі. Вона на сході у Венсенському лісі. Ці ліси за межами міста. Ми можемо туди піти.

— Що вони там роблять?

— Цього не знаю, але маю погану новину для тебе.

— Війна?

— Гірше. Причина, через яку війна відійшла на другий план, а може й тимчасово припинилася.

— Чекай, справді-таки, щось не чути ні криків, ні вибухів, ні…

— Це нормально, вони просто бояться.

— Чого?

— Бояться… чуми.

— Але ти казав, що це страшна хвороба, яка давно зникла!

— Через масове розмноження пацюків з’явилася мутована чума, яка не піддається антибіотикам. Пацюки швидко її розповсюджують. Їх ніщо не зупиняє, бо вони пересуваються тунелями метро і стічними канавами. Підземний світ цілковито під їхнім контролем. Вони розносять смерть.

— А для котів ця чума також небезпечна?

— Не знаю. Вчені, які вивчали цю проблему, не згадували про її вплив на котів. Оскільки їм не вдається виявити симптоми чуми вчасно, а люди завдяки літакам і потягам подорожують дуже швидко, у різних куточках світу вже налічується тисячі смертей.

Поки вони намагаються запровадити карантин чи ізолювати хворих, існує небезпека зараження дуже багатьох людей. До того ж, від цього нема де сховатися. Чума вже всюди, у всіх великих містах планети.

— Але я думала, що їхні вчені вміють усе лікувати…

— Проблема в тому, що більшість вчених вбито клерикалами.

— Навіщо людям вбивати вчених, якщо саме вони знаходять рішення і можуть подолати їхні хвороби?

— З часів покарання Інквізицією Джордано Бруно на початку XVII століття обидві групи розгорнули нещадне змагання за пояснення сенсу життя. Перевага часто була на боці клерикалів, яких було більше і які вміли збурювати натовпи. Побожні люди зазвичай не люблять знання. Вони опираються в усьому на Божу волю.

— Отже, дурні люди вбивають людей розумних?

— Ті, хто захищає прості системи тоталітарного типу, завжди мають більший успіх у юрби, ніж ті, хто захищає складні системи демократичного штабу. Часто тому, що їхній дискурс заснований на страхові. Страхові природи, страхові смерті, страхові уявного Всемогутнього Бога.

— Я недавно бачила, як люди палили книжки на вулиці.

— Клерикали часто виступають проти мистецтва, сексуальності, науки. Вони пропонують світ, у якому люди не несуть відповідальності за свої вчинки, вони готові коритися, щоб мати спокій.

Мені починають набридати усі ці складні людські історії. Якщо клерикали хочуть покарати інтелектуалів, нехай це роблять. Я тільки прошу, щоб вони шанували нас, котів.

— Я дуже хочу знайти Анжело, — кидаю йому. — Ти казав, що він у якомусь лісі на заході. Ходімо за ним.

Даремно я вважала себе поганою матір’ю: не така вже я відсторонена від свого потомства. Дивно, але в момент безпросвітної кризи — може тому, що я