Завтра будуть коти - Бернард Вербер
Найтовстіший пес, розуміючи, що не зможе видертися, використовує свій череп, наче таран, і б’є по основі стовпа. Його удари все сильніші й сильніші. На превелику радість інших псів, це виводить нас з рівноваги. Ворожий гавкіт подвоюється.
Скільки ще ми зможемо протриматися?
Їм нічого більше їсти, крім двох нещасних мандрівних котів?
Мені кортить порадити їм нападати на пацюків, яких кругом повно. Я знову пересвідчуюсь у важливості встановлення міжвидового діалогу. Незважаючи на сумніви, я все ж намагаюся дуже виразно передати свою думку:
Добридень, собаки. Ми не хочемо вам заважати. Пропустіть нас.
Але моє муркотіння, здається, розпалює їх ще більше. Особливо великого коричневого, який гавкає на всю горлянку.
І в цей момент я усвідомлюю, що якщо ми двоє помремо зараз, можливість передати іншим котам людські знання також зникне.
— Ти все ще вважаєш, що все, що з нами трапляється, для нашого ж добра? — нявчу я ледь іронічно своєму компаньйону.
— Так, — відповідає він.
— Ти все ще думаєш, що наші вороги і перешкоди, що трапляються нам на шляху, потрібні для перевірки нашої здатності чинити опір чи боротися?
— Так.
— А якщо ми зараз тут помремо?
— Це означатиме, що наші душі мають виконати інші завдання в інших тілесних оболонках. Ми реінкарнуємося.
— І не пам’ятатимемо про це життя?
Він не відповідає.
— Я не хочу тебе забути.
— Я також, — зізнається він.
Навертаються сльози… питаю:
— А може, нам слід обмінятися якимось розпізнавальним знаком, щоб у наступному житті ми могли знайти одне одного?
— Треба ще, щоб ми зберегли якусь подібність і жили поруч.
— Спів Марії Каллас! — вигукую я. — Як тільки ми її почуємо, відразу згадаємо, що слухали цю музику в попередньому житті, і це змусить нас вібрувати.
Якось не скидалося на те, що пси втомилися гавкати на нас. Звідки у них стільки енергії? Вони теж їдять кажанів? Зненацька мені спала на думку очевидна відповідь. Вони їдять одне одного. Канібали.
— Чому собаки такі? — питаю сіамця.
— Бо в них така природа: набираються духу свого людського господаря. Ті, хто має жорстоких господарів, — самі жорстокі. Хто має лагідних і мирних господарів — самі лагідні. У якийсь спосіб вони не несуть відповідальність за свій характер.
— А ми несемо відповідальність, бо самі обираємо свій темперамент, так?
— Ті, що там унизу, мусили мати вельми недобрих господарів.
Мені дедалі важче втримувати рівновагу. Я готова змиритися з думкою, що всі мої амбіції можуть згаснути тут.
Що мені зараз може принести справжнє задоволення?
Залишитися живою. Тільки це.
Зненацька гавкіт припиняється.
Але тиша бентежить ще більше.
Всі собаки повернули голови в один бік, наче загіпнотизовані чиєюсь появою. Деякі з них, забіякуваті, настовбурчують вуха у бійцівській стійці, гарчать і показують ікла.
Поволі, наче уві сні, з туману виринає кіт… Гігантський кіт. Ніколи не бачила такого товстого й велетенського кота.
Він видає страшенно гучний рик. Від нього у мене все бринить всередині. Звір наближається до нас.
Він прекрасний. Він могутній. Він золотавий.
Деякі пси мочаться під себе зі страху чи підгинають хвости, захищаючи свої статеві органи.
Піфагор теж вражений цією появою.
— Я ніколи не бачив їх зблизька, — видихає він.
— Хто це?
— Лев. Гілка сімейства котячих, яка вибрала великі габарити. Один з «паралельних пращурів» якоюсь мірою.
Ми завмираємо у захваті.
— Я бачив: в інтернеті оголосили про зникнення лева із цирку Булонського лісу, лев утік після того, як була пошкоджена його клітка під час заворушень, але я не думав, що він залишиться тут.
— А що таке цирк?
— Це місце, де люди виставляють напоказ тварин, яких вони приборкують і змушують стрибати через вогняні кола. Якщо пам’ять мені не зраджує, цього лева звати Ганнібал.
— Ганнібал? Гарне ім’я.
— Це на честь чоловіка, який був великим визволителем народів у часи Античності.
Чи стане він нашим «визволителем»?
Зграя спочатку вагається, що їй робити, а потім вирішує тримати позиції і дати відсіч цьому супротивнику. Знову лунає страхітливий рев.
Собаки сподіваються на свою кількісну перевагу, заходяться гавкати і обступають лева зі всіх боків.
Я думаю, чи не скористатися цією заворушкою, щоб зістрибнути з ліхтаря, але Піфагор не пускає.
І я стаю свідком неймовірної сцени. Всі пси одночасно кидаються на величезного звіра. Двадцять псів проти одного лева. Але той виявився грізним суперником.
Неперевершений бій велетенського кота проти зграї злостивих псів. Звір роздає удари нечуваної сили. Він піднімається на задні лапи, трясе гривою і стоїть вертикально, наче людина.
За кожним ударом лев’ячої лапи кігті проорюють шкіру псів. Тих, хто не падає, лев хапає і гризе своїми величезними іклами.
Відтак стає на всі лапи і знову реве, наче збирається з силами, щоб розчавити напасників.
Менш ніж за дві хвилини після початку бою всі собаки лежать на землі. Лише найменші, які не брали участі в битві, драпають геть.
Піфагор вилизує вуса.
— Ось що таке лев, — оголошує він замість висновку до цієї вражаючої сцени.
Я вже не наважуся злізти. Цей звір лякає мене.
— Ходімо за ним.
— Хіба це не страшно? — питаю його.
— Не знаю. Я не маю відповіді на все. Єдиний спосіб дізнатися — це піти.
Сіамець відлипає від стовпа і зістрибує на землю. Я секунду вагаюсь і стрибаю за ним.
Лев навіть не звертає на нас уваги. Він занадто перейнятий поїданням собак, їхні кістки хрумтять у нього на зубах.
— Бастет, це якраз слушна нагода випробувати твій талант міжвидового спілкування за допомогою посилання думки, — каже Піфагор, захоплено спостерігаючи за хижаком.
— Ти пропонуєш мені поговорити з левом?
— Лев усе ж ближчий нам, ніж будь-яка інша тварина. Щось наче як троюрідний брат. Спробуй.
Я згортаюся калачиком і зосереджуюся. Починаю муркотіти щораз сильніше.
Бачу, як вуха лева смикаються в мій бік, але він продовжує спокійно їсти.
Собачий череп сухо хрумтить між його щелепами, мов горіх.
Я знову муркочу.
Добридень, леве. Можна з вами поговорити? Що скажете?
Його вуха знову повертаються в мій бік, він нарешті звертає на мене увагу. У нього жовті очі правильної круглої форми. Він тихо ричить.
Оце і вся відповідь? Піфагор заохочує продовжувати.
Повторюю кілька разів своє послання, потім, згадавши, що він практично належить до нашого сімейства, просто нявчу.
— Привіт, Ганнібале.
Він завмирає, дивиться на мене трохи довше, потім вибирає найменшого вже трохи пожованого песика коло себе і жбурляє мені.
Він, мабуть, думає, що я випрошую у нього
