Завтра будуть коти - Бернард Вербер
Піфагор кивнув.
— Хочу тобі показати, як далеко може зайти людський геній, якщо його мотивувати.
Він заплющує очі, на мить зосереджується, а потім зі смартфона на його спині лунає людський голос.
— Це ще що таке?
— Завдяки своєму Третьому Окові я вийшов в інтернет і відкрив музичний файл. Це пісня у виконанні людської істоти, яка мала надзвичайний голос. Її називали «Марія Каллас». Вона вже давно померла, але записаний голос продовжує передавати її емоції. Цей фрагмент називається «Casta Diva», це арія з опери «Норма» Вінченцо Белліні.
Музика лунає дедалі виразніше через маленькі динаміки, вмонтовані у смартфон. Спочатку я була здивована цими звуками, які трохи нагадували нявчання. Вони струменіли, вібрували, заповнювали простір. Я підходжу до смартфона і бачу на екрані чорно-біле обличчя довгоносої людини жіночої статі.
Краса.
Раптом я зрозуміла, чому Піфагор хоче, щоб ми зберегли здобутки людської цивілізації. Голос цієї Каллас підноситься все вище й вище на високих частотах, а хор з інших співаків долучається у рефрені.
Дивовижно, що ця музика пробуджує в мені. Це наче досконале муркотіння, що додає енергії.
— Тепер ти знаєш, що я обожнюю в них, — каже Піфагор. — Моє серце стискається на думку, що це може зникнути. Так, люди відкрили важливість мистецтва, — провадить далі він. — Воно не дає нічого. Ні їсти, ні спати, ні завойовувати нові території. Мистецтво — це некорисна діяльність, однак саме в ньому — їхня сила. Динозаври не залишили по собі жодних ознак мистецтва.
Чудова музика ллється довго, потім зупиняється.
— Колись, якщо ми захочемо дорівнятися до них, треба було б, щоб якась кішка так само добре пронявчала, як ця Каллас, таку ж красиву мелодію, як ця «Casta Diva» Белліні.
Піфагор прямує до дивного предмета в кутку кімнати. Кличе мене покласти лапи, як він, і допомогти йому підняти кришку.
Під нею відкривається ряд з сотні білих і чорних клавіш, і сіамець починає обережно переступати з одної на другу. Кожен крок породжує звук, щоразу інший. Це нагадує мені сцену, яку я бачила в «Аристокотах» по телевізору в Софі.
Поступово какофонія змінюється музикою, яка видається мені гармонійною. Піфагор заходиться нявчати на ту саму мелодію, яку видобуває лапами з цього приладу.
— Що це? — питаю.
— Це називається «фортепіано». Вискакуй на клавіатуру, Бастет.
Він тупцює на клавішах зліва і видає низькі звуки, а я стрибаю з протилежного боку і видобуваю високі звуки. Я помічаю, що можна отримати певну композицію, натискаючи тими самими лапами на ті самі клавіші почергово.
Сіамець супроводжує музику нявчанням, я також.
Він грає і співає на низьких частотах, а я — на високих.
Ніхто нам не заважає. Наша мелодія лине над вулицями, понад пацюками, сміттям, над рештками зраненого міста. Мить благодаті посеред хаосу.
Ми довго граємо і співаємо, набираємося впевненості, а потім нас зморює втома і ми вмощуємося на людському ліжку.
Мені сниться, що Марія Каллас гладить мене по шиї та животу. Я відчуваю досконалу гармонію і думаю: «Треба догоджати своєму тілові, щоб душі хотілося в ньому залишатися».
19. Поміж гіллям
Не знаю, чи то війна людей, чи страх пацюків і чуми, чи така далека від дому подорож з Піфагором, слухання Каллас чи перетравлювання кажанячого м’яса, але після пробудження мені здається, що я маю в голові кришталеву кулю. І згадую про Анжело. Мені його бракує.
— Ми не можемо тут залишатися, — каже Піфагор, сидячи нерухомо в медитативній позі з закритими очима.
Я знаю, що так він під’єднується до людського інтернету, напуваючи свій розум з цього джерела знання, яке йому доступне завдяки Третьому Оку.
— Нам треба на бульвар де Курсель, від нього піднятися до площі Зірки, а потім перейтися вздовж Фок-авеню — і так ми дійдем до Булонського лісу.
Сьогодні ми обрали наземний маршрут, щоб на нас знову не налетіли кажани.
Ми крокуємо разом порожнім містом.
По ліву руку я з подивом бачу зелену ділянку, де ростуть дерева, кущі і трава. Піфагор каже, що це парк Монсо.
Ми влаштовуєм короткий перепочинок, щоб напитися свіжої води з басейну. Ми з Піфагором тремося носами і вилизуємо одне одного. Після всього, що ми пережили останнім часом, ця мить чистої згоди і ніжності є справжнім променем сонця.
Рушаємо далі.
Ми не помічаємо навколо жодної людини, жодного щура, тому, користуючись моментом, на повній швидкості мчимо проспектом. Як я люблю бігти, відчувати, як лапи впираються в землю, хребет вигинається і я балансую за допомогою хвоста! Вітер притискає вуса і свистить у вухах, загинаючи їх назад.
Піфагор оголошує, що ми вже на площі Терн і прямуємо великим проспектом Ваграм, який веде до площі Зірки.
Я навіть не звертаю уваги на численні людські тіла, набряклі чи поранені, що повсюди лежать на асфальті.
Знову згадую свою служницю Наталі: сподіваюся, що їй вдасться уникнути всіх небезпек у західному лісі.
Ми пришвидшуємо крок, бо виникає загроза: щури збираються навколо нас. Виходимо на Фок-авеню, останню пряму лінію по дорозі до Булонського лісу.
Містом розпливається туман. Видимість поступово зменшується. Зненацька з клубів туману вигулькує зграя псів.
Ми різко зупиняємось, вони також.
Уважно роздивляємося одні одних.
Зграя складається з маленького білого песика з підстриженою шерстю на лапах і на морді, чорного пса з діамантовим нашийником, великого брунатного пса з короткими ногами і гострою мордою, велетня з довгою бежевою шерстю, ще більшого пса з чорно-білим рідким ворсом і гострим хвостом, такого, як той, що напав на Піфагора і чигав на нього під деревом. Усі брудні, покалічені, шерсть скуйовджена. Одні кульгають, інші стікають слиною. І махають хвостами, що не віщує нічого доброго.
Я, попри все, пробую порозумітися і посилаю думку:
Добридень… собаки…
У відповідь лунає багатоголосий непривітний гавкіт. Вони зненацька кидаються на нас, випромінюючи явно ворожу енергію. Ми втікаємо в туман.
Зграя — за нами слідом.
Брак видимості не рятує. Собачий гавкіт підказує, що вони швидко нас наздоганяють.
Нас виручає вуличний ліхтар, але він не з’єднаний з жодним іншим об’єктом нагорі. Ну що ж, нехай, у нас немає вибору, нам треба насамперед подбати про невідкладний порятунок.
Кігті і страх помагають нам видертися гладким металевим стовбуром на самий вершок. Ми тулимося на вузькому виступі вгорі, де зовсім нема за що триматися. Лапи зрадливо ковзають, нам доводиться бути пильними і весь час віднаходити точку рівноваги відносно нашого центру тяжіння. Хвости, на щастя, служать нам для балансу.
