Завтра будуть коти - Бернард Вербер

— Як ти це зробив?

— Моя душа супроводжувала її аж до входу до тунелю зі світлом в глибині, і там я подякував їй за все, що вона зробила для мене, за все добро, яке вона дарувала мені. Я нагадав, що вже ніщо не прив’язує її до цього виміру. Навіть я. Потім побажав їй гарної подорожі і щасливої реінкарнації.

— Отже, ти вмієш звертатися до людських душ?

— Тільки тоді, коли вони мертві. Саме за це єгиптяни нас шанували. Вони зауважили, що ми здатні супроводжувати душі мертвих. Вони називали це здатністю бути «психопомпами», провідниками душ.

— Звідки ти знаєш такі деталі про їхній світ?

— З інтернету. В інтернеті є відео, яке докладно пояснює цей складний процес.

Думаю над тим, чого він щойно мене навчив.

Якщо я правильно зрозуміла: тіло вмирає, душа виживає і реінкарнується?

Отже, душа… безсмертна.

(Отже, я безсмертна!)

Повторюю цю інформацію, щоб впевнитися, що не забуду. Я б до такого ніколи не додумалася!

Що більше Піфагор відкривав нових понять, то більше я усвідомлювала своє незнання. А я ще зневажала Фелікса, хоча порівняно з сіамцем я, без сумніву, така ж нетямуща, як і він.

— Перш ніж відлетіти, душа Софі звірилась мені, що коли їй дадуть змогу вибирати, то в наступному житті вона хотіла б народитися в тілі кота. А я б у наступному житті хотів бути людиною.

— Звідки таке бажання деградувати?

— Я захоплююся людськими руками. Ці руки вміють виготовляти книжки, твори мистецтва, складні машини. А ще я хотів би знати, що відчуваєш, коли смієшся. Ми, коти, завжди серйозні і все сприймаємо серйозно. Я хотів би відчути їхню іронію, ту насмішкуватість, яка дає їм змогу все сприймати відносно.

— Ми завжди хочемо бути кимось іншими, ніж є.

— А ти, Бастет, ким би хотіла бути, якщо б могла вибирати собі тіло у наступному житті?

— Кішкою, звичайно! Коли опиняєшся на вершині еволюції, не можеш повернутися назад. Яким би було моє життя, якби мене постійно переслідували картинки й шуми і я не вміла користуватися своїм розумом та не сприймала б навколишній світ таким, яким він є? Мені б здавалося, що я — якась неповносправна!

— Ти ще насправді не знаєш людського світу. Він значно цікавіший, ніж ти думаєш.

— Якщо він потрібен для того, щоб воювати, ходити на роботу, пересуватися на двох задніх лапах чи спати вночі, то мені це нецікаво.

Він ворушить кінчиками вух.

— Тепер, коли там вільно, я хочу завести тебе у свій підвал і відкрити тобі мій секрет.

Він крокує попереду до білих сходів. Опиняємося перед дверима, які він стрімко відчиняє, стрибаючи на ручку. Оскільки світильник не працює, рухаємося в темряві, і тільки кволе проміння сочиться крізь підвальне віконце.

Мої зіниці максимально розширені, я помічаю найменші деталі кімнати. Замість пляшок вина, газет і запорошених меблів, які можна було знайти у моєму підвалі, тут бачу металеві машини, електричні шнури, трубки, колби. Кімната чиста й помальована на біло.

Мені вона нагадує кабінет ветеринара, куди Наталі якось мене водила лікувати від глистів.

Піфагор вистрибує на металевий стіл.

— Я народився у розпліднику лабораторних котів, — каже він. Це були істоти, створені для наукових експериментів. Мене забрали від мами ще зовсім малим. Тож я не знав ні матері, ні батька. У ранньому віці я був ще більшим невігласом, ніж ти. Я навіть не здогадувався, що може існувати світ за стінами білих залів, освітлених неоном, куди мене перемістили.

Сіамець глибоко вдихнув, наче мусив набратись відваги, щоб опинитися віч-на-віч зі спогадами свого болючого минулого.

— Я жив у тісній клітці, мене годували у певні години спеціальними гранулами. Пив я з прозорої мисочки. Жодних пестощів, жодних зустрічей з людьми чи іншими котами. Жодного тепла, жодних емоцій, жодних почуттів. Для людей, які там жили, я був лише об’єктом. У мене навіть імені не було, тільки кличка: «ПК-683», що означає «Піддослідний кіт номер 683». Вони навіть не змогли б мене відрізнити від інших, бо всі коти в лабораторії були сіамськими, такими, як я. Я чув, як десь далеко вони нявчать, але не мав змоги ні бачити їх, ні торкатися. Цілими днями сидів у клітці й чекав.

Я намагаюся уявити, що могла б відчувати в подібній ситуації. Мимоволі здригаюся.

— Це не було нестерпно, бо я не мав з чим порівняти. Страждання народжується від почуття, що можна мати краще життя, але якась несправедлива перешкода заважає цьому. А так до всього можна призвичаїтися, навіть до найгіршого. Не розуміючи, що насправді відбувається, я не мучився відчуттям несправедливості, бо для мене все це було нормально. Світу за межами клітки для мене не існувало.

— Як сумно!

Піфагор трохи помовчав і продовжив:

— Як комфортно нічого не знати! Я ніколи не бачив ні миші, ні пташки, ні ящірки, ні навіть дерева. Я не відчував ніколи ні вітру, ні дощу, ні снігу. Не бачив ні сонця, ні місяця, ні хмар. Я навіть не знав, чи була ніч, чи день. Я жив у замкненому світі, теплому, білому, гладкому, який не мав нічого спільного з природою, — то був світ лабораторій. До того ж, мені не треба було нічого вирішувати, нічого вибирати, отже не було жодного ризику помилитися. Коли твоє життя кероване іншими, ти не маєш потреби використовувати свою вільну волю: ні за що не відповідаєш, тобі завжди добре. Поневолений, але начебто щасливий. Проте це тривало недовго…

Він вискочив трохи вище.

Хочу йти за ним, але мені паморочиться в голові. Помічаю, що три волосини з моїх вусів згоріли під час пожежі. Ось чому від часу мого двобою з Томасом я відчувала наче втрату рівноваги і брак інформації про навколишній світ.

— Я зараз опишу тобі перший дослід, який люди поставили на мені. Мене помістили до клітки вдвічі більшої, ніж та, в якій жив раніше. Саме тільки переміщення до просторішого місця принесло мені приємне відчуття. У центрі був важіль, над яким висіла лампа. Пролунав дзвінок, лампа засвітилася червоним світлом. Вона пищала і блимала. Я відчував: треба щось зробити. Підійшов до важеля і натиснув на нього обома лапами. Відразу ж вискочив сухий корм. Я принюхався, скуштував, було смачно. Корм з пташиної печінки — кращий від усього, чим мене годували досі.

Піфагор узяв паузу, заощаджуючи сили.

— Я трохи почекав, знову пролунав дзвінок і червона лампа засвітилася. Я знову натиснув на важіль, і знову з’явилася порція корму. Це