Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко
— А що сталося з силовим полем? — запитав астрофізик.
— Далі — більше, — не реагуючи на запитання, продовжував Симоненко. — Нам вдалося полагодити гондолу, пробували знятися, але ні туди, ні сюди, немов хто припаяв нас до скель. А тут, як на лихо, почалася громовиця, та така, що немов усі злі духи Венери збіглися докупи. Хотіли захиститися силовим полем, але нова оказія — воно безпричинно відмовило, точніше, щоразу, коли вмикали його, воно починало діяти, але тут же згасало. Наші енергетики що тільки не робили, але марно. Тим часом зловісне згущення атмосфери наростало. Напруга сягнула такого рівня, що наші прилади аж позашкалювало. Отоді й спалахнуло все довкруг. Але на той час ми вже були під надійним щитом антигравітонів, які ви нам перекинули, поспішаючи на допомогу, — закінчив розповідати Симоненко, а потім, щось згадавши, непевно додав: — і ще одне. Увесь цей час ми відчували чийсь сторонній магічний поклик. Ну, як це сказати, ніби хтось кликав нас, звертався до нас, але не вголос, а, шкода, що немає серед нас психолога-телепата, подумки, якимось невідомим робом… І, як мені здалося, цей поклик линув з вершини сусідньої гори…
За межами платформи тим часом яріла вогненна стихія. Її кордони ширилися далеко навсебіч, охоплюючи нові й нові території. Враження було таке, що палахкотить уся планета.
— Поки не пізно, — знервовано подав голос геолог Гах, — треба брати ноги на плечі й хутко забиратися звідси. Ми ризикуємо залишитися тут назавжди. Невдовзі ця планета стане домовиною…
— Отак і забратися звідси, не встановивши істини, не розгадавши причин такого глобального пожарища? — осудливо заперечив командир космольота. — Нам цього ніхто не пробачить…
— А що чекати, поки ця металева сковорода, — геолог тицьнув пальцем у підлогу, маючи на увазі платформу, яку спересердя порівняв з хатньою пательнею, — стане для нас жаровнею? Запаси антигравітонів у нас не безмежні…
Всі мовчали, скоса поглядаючи на керівника експедиції. Академік теж мовчав, шеретуючи у думках здогад, який щойно його осяяв. Нарешті, він підвів голову й поглянув на прозорий овал бічної стіни, за якою незгасним вогнем плахкотіла венеріанська ніч.
— Ми прилетіли сюди, — карбуючи кожне слово, мовив він, — порятувати своїх колег. Вважай, що це вже ми зробили. Але при цьому зіткнулися з незбагненним феноменом. І що ж? Відступитися, спасувати? Чи по нас це?.. Звідки ти кажеш, — звернувся академік до Симоненка, — ви відчували те, що сприйняли за поклик?
— Зі шпиля сусідньої гори, — ледве вичавив з себе той. — Вона зараз запнута вогнем…
— Все правильно, — ударив долонею по столі керівник експедиції. — Я так і знав. Готуйте всюдихід. Виходимо на поверхню. Гадаю, нас там ждуть…
Останні слова академіка пролунали для присутніх, як грім серед ясного неба.
Мовчки, ні про що не розпитуючи в Шафороста, який, поки готувалися до виходу, не зронив більше ні слова, у всюдиході зайняли місця Куриленко, Попович і Карпенко.
— Беріть праворуч, — звелів керівник експедиції, коли Куриленко вивів машину за межі платформи. — Далі, набираючи висоту, тримайте прямо…
Минула третина години. Захищений надійним антигравітаційним полем, всюдихід линув у суцільній вогненній купелі.
— Десь тут має бути названа гора, — порушив мовчанку начальник експедиції. Я її зафіксував ще тоді, коли ми підходили до платформи.
Його супутники німували. Вони ще не могли отямитися від приголомшливої фрази академіка про те, що їх уже хтось жде.
Всюдихід піднявся метрів на п’ятсот угору, і Шафорост з ледь прихованим почуттям вдоволення вигукнув:
— Так і є — он вона! Кермуйте туди. Оце так сюрприз!..
На маківці гори, що зненацька випливла з-за завіси, стояв велетенських розмірів прозорий сфероїд, зусебіч оторочений блакитним сяйвом. У ньому за овальним столом бовваніли чотири, схожі з вигляду на мешканців Землі, постаті.
Куриленко підвів всюдихід майже до шпиля гори, і тепер можна було краще розгледіти господарів сфероїда. Троє були явно земляни, а четвертий різнився від них хіба що вищим зростом та кольором шкіри, що здавалося, була зіткана з луски морської змії. Та не це викликало щирий подив екіпажу всюдихода. Їх до глибини душі вразило інше — серед чотирьох сидів… психолог Тристан. «Все правильно, все збігається, — подумав Шафорост. — Я чекав на його з’яву». Остаточно академік впевнився у своєму здогаді, коли почув знайомий голос Тристана.
— Вітаю вас, колеги, — звернувся він до своїх друзів. Поділяю ваш подив і задовольню вашу цікавість, хоча й сам ще перебуваю під впливом того, що сталося. Як ви вже знаєте, з двома тібетцями, ось вони, — Тристан жестом руки вказав на застиглих, як мумії, ламаїстів, — телепортувалися в сузір’я Змієносця. Духом я був уже там, а єство моє ще лишалося в системі Сонця, тобто зв’язок з Землею ще тривав. Завдяки цьому, я довідався про лихо, що скоїлося на Венері, а також про те, що ви поспішаєте на допомогу. Я пояснив ситуацію своїм супутникам і господарям планети, куди ми прибули. Ті з розумінням поставилися до моєї турботи і зголосилися допомогти. Більше того, виявляється, що вони знають про історію Венери і нашої Землі таке, до чого ми ще не дійшли. Справа в тому, що район Галактики, де знаходиться наше Сонце, входить до зони, яку патронують мешканці розумних світів із сузір’я Змієносця. Так ось, за їхніми відомостями, мільйони років тому на Венері існувала гуманоїдна цивілізація, котра розвивалась у цілковитій злагоді і гармонії з природою. Та потім вона збочила з істинного шляху. На планеті завладарювала технократична олігархія, котра пустила всі закони природи під нещадний ніж урбанізації. Це завело венерян у
