Українська література » Фантастика » Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Читаємо онлайн Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко
що вселенський закон причинності відноситься не тільки до теперішності, до сьогодення, а й до минулого й майбутнього. Жоден вчинок не залишається без відповідних наслідків, бо, як відомо, подібне породжує подібне. І якщо ці наслідки не проявляться в теперішньому часі, вони неодмінно дадуться взнаки в майбутньому, і тоді вчинок уже буде в минулому…

— Ти хочеш сказати, — подав голос астробіолог Попович, — що в людині воєдино злиті всі три часові стани?

— Так, людина несе в собі і минуле, і сучасне, і прийдешнє. І між всіма цими складовими частинами людського буття прокладено тоненький місточок…

— Як же утриматися людині на цьому хиткому підґрунті?

— Тільки шляхом рішучого подолання власних вад. Але жодна людина не зможе піднятися над індивідуальними ґанджами, не підносячи при цьому, бодай, на мізерну висоту всю людську сутність, складовою частиною якої вона є. Зробити це, ой непросто. Але тим більшою буде нагорода людині. Хто ж порушує закони гармонії, тобто закони життя, той занурюється в хаос, який він же сам і породив. Не хтось там у високості нагороджує чи карає нас, а ми самі звеличуємо чи принижуємо себе у залежності від того, живемо у злагоді з природою, дотримуємось її законів чи грубо порушуємо їх.

— Нехтування, а тим паче порушення законів вселенського буття, — перебрав слово астроном Яланський, — це вже прояв зла. Раніше, щоб виправдати існування злих сил, часто говорили: «А що робило б добро, якби не існувало зла», тобто цілком свідомо допускалася необхідність прояву лихих сил, мовляв, без зла неможливе благо. Але справа в тому, що в добрі закладений принцип творення, єднання і примноження, а зло несе в собі тільки руйнацію. Звідси в минулому й виникли глобальні конфлікти, які обертались для людства великими трагедіями. Якщо ж брати окремого індивіда, то злозичливі люди, як правило, немудрі люди. Вони засліплені ненавистю і чорною заздрістю, тому й короткозорі та недалекоглядні. Риють яму для інших, як правильно завважив наш командир, з часом, навіть уже по смерті зловмисника, тобто відбитися на його нащадках. Словом, розплата неминуча. Якщо говорити образно, то злодіяння не скипає відразу, як молоко. Воно подібне до вогню, який жевріє під попелом, і рано чи пізно сам стане попелом. Недарма колись у народі казали, що добро — це сонячний день розуму, а зло — чорна ніч душі. Причому добрих людей радує добре, а ницих — нице. До лотоса тягнеться бджола, а не жаба, хоч вона й живе поряд з цими білосніжними квітами. А ще добру людину можна порівняти з сніговою вершиною, яку видно здалеку. Лиха ж людина лишається, як правило, непомітною, як пущена вночі стріла…

— Стривайте, друзі, — урвав мову астронома академік Шафорост, — ми почали розмову про пересування у часі і просторі, а захопилися проблемами добра і зла, хоча, якщо вдуматись, все правильно. Гадаю, найпершою перепусткою у вищі світи є саме доброта і благородство. Злим руїнницьким силам туди дорога закрита… Та час уже нам зайнятися Венерою. Ми на підході до неї… Що, планета вже сама виходить на зв’язок? — мовив академік, помітивши на передньому екрані сигнали виклику. — Певне, Симоненко…

Шафорост не помилився. На екрані спливло погруддя пілота п’ятої аероплатформи. В його круглих лупатих очах гніздилася тривога, перемішана з почуттям неусвідомленої провини.

— Вітаю, добродії, — почувся підсилений гучномовцем голос. — Коротко про обстановку на нашому дирижаблі. Ми самотужки вже полагодили гондолу, наповнили її газом. Увімкнули рушійну установку, пробували злетіти, але марно. Платформа — ні руш, немов уросла в скелі. Враження таке, ніби якась невідома сила тримає її на припоні…

— Не сіпайтесь зопалу, не надривайте своїх сил, — поспішив попередити академік. — Чекайте нашого прильоту…

— Важко втриматися від спокуси вирватися з пастки. Довкола крешуть блискавиці, — з нотками наростаючої тривоги мовив Симоненко.

— А силове поле?

— Воно не діє. Вмикаю, але щоразу його хтось повністю нейтралізує…

— Отак відразу й «хтось», — поблажливо всміхнувся Шафорост.

— Я інших слів не доберу, — розвів руками Чіля.

— Хтось нейтралізує, — не дивлячись на екран, повторив академік. — Вам би туди антигравітаційне обладнання, — Шафорост знову звернувся до Симоненка. — Але з міжпланетних апаратів Землі поки що тільки «Правда» має таку установку. Решта антигравітаційних агрегатів стаціонарні. Вони мають чисто земне призначення. У далекий космос їх не потягнеш. Щоб не гаяти часу і не піддавати вас ризику, доведеться прямо з дороги точним наведенням перекинути вам антигравітаційний захист, а коли вже підійдемо ближче, спробуємо всією силою «Правди» вихопити вас з сірчанокислого полону…

Зображення на екрані зникло, але в каюті ще довго стояла німа тиша.

— Гаразд, — нарешті мовив планетолог Карпенко, — ми зараз захистимо платформу від ударів блискавиць чи венеротрусів. А що будемо робити, коли потім камінна гора все-таки не випустить жертву з своїх лабет?

— Тоді ми накинемо петлю на всю гору і вирвемо її з корінням, потім піднімемо на високу орбіту, де й звільнимо платформу, а залишки гори змусимо обертатися навколо планети. Власне, гори на Венері такі високі й масивні, що досить незначних зусиль, щоб найвищі з них під дією відцентрованих сил відірвалися від своєї основи і полинули над планетою…

— Саме про це я й хотів сказати, — пожвавився планетолог. — Чому висота гір на Землі не перевищує дев’яти кілометрів? Та тому, що якби вони були вищими, уже давно б під дією гравітації залишили свою альма-матір і стали б її міні-супутниками. Отак і на Венері, з тією тільки різницею, що ця планета повільніше, ніж Земля, обертається навколо своєї осі, що зумовило таку високість тамтешніх гір…

— А де саме зазнав аварії Симоненко? — запитав головний механік Нехайчук, якому свого часу добре влетіло за те, що підбив свого друга на фокус із злощасним двійником.

— Твій друг Чіля загорає на Землі Іштар — так у Стародавньому Вавилоні називали матір богів Венеру. Там є гори Максвелла висотою до сорока кілометрів. До речі, саме там Земля планує розпочати експеримент по переобладнанню клімату другої планети… Такий збіг!

— А на якому проекті зупинилися? — ? поцікавився головний енергетик Треба.

— Висувалось кілька ідей облагородження атмосфери Венери, — обізвався академік Шафорост. — Спершу пропонували утворити

Відгуки про книгу Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: