Українська література » Фантастика » Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Читаємо онлайн Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко
class="book">— Оце і є твій Леонід? — спитав я Джека, аби сказати що-небудь.

Він не відповів.

Щоб дати йому отямитись, я почав обходити кімнату, відкривати й зачиняти дверцята шухляд та шаф. Часточки чужого, незвичайно скупого й безрадісного відбування життя на мить то з’являлися, то ховалися, і тут я побачив: у черговій шафі висів блискучий скафандр. Архаїчний, як і все у цій незвичайній оселі, але скафандр! Я не вірив власним очам. Висмикнув з гнізда чорну гнучку трубку й трохи відкрив клапан балону. Шипіння я не почув (його взагалі бути не могло), але на дверцях шафи негайно почав розповзатися іній: замерзала повітряна суміш.

— Джеку… Джеку! В нього був годящий скафандр! Чому ж він…

Я розгублено замовк.

— Він не хотів рятуватися, хіба ти не зрозумів? Ось записка, — голос мого товариша хрипів у навушниках.

Я повернувся до столу і побачив клаптик паперу, який не помітив раніше:

«Джеку, закопай мене там, де лежить Селена. Я втомився, не можу більше. Тільки поруч з нею і квіти з гологра…»

Літери, що мали сильний нахил ліворуч, наприкінці були надто розтягнуті й виведені майже горизонтально, останнє слово закінчувалося довгою кривою рискою.

Уперше в житті я ось так по-простому бачив живого… даруйте, мертвого випробувача. Мені зробилося прикро: безстрашний і відважний підкорювач космічних просторів, шибайголова кинутий на коліна й розірваний вакуумом. Скільки фільмів про піонерів Галактики, флібустьєрів космосу й берсеркерів простору-часу передивився я! І щоб насправді така людина не дісталася^у критичну мить до рятівного скафандру!..

— Так, він був випробувачем. Під час аварії чи то знепритомнів, чи в голові запаморочилося, я не знаю точно. Але він не тільки запізнився Із стартом аварійної капсули, а й вліз у неї догори ногами. Сам розумієш, що з цього вийшло. Після шпиталю його списали на транспортні кораблі.

Тепер я дивився на мумію з легкою Іронією. Влізти в капсулу догори ногами!

— А хто така Селена? — поцікавився я розчаровано. Відповідь вразила мене ще більше:

— Його дружина. Вона загинула. Тоді ж. Ось вона.

Джек простяг мені голографію. Щось незвичайне й хвилююче відчувалося в зображенні. Перевернувши голознімок, я побачив зі споду два написи, зроблені російською. «Ми — Льоня = Селена», — було виведено рівними літерами з претензією на красу. Другий напис був схожий на поспішні рядки передсмертної записки, особливо літери «а» та «е», які в російській і в англійській мовах пишуться однаково: «Я знайшов тебе на Місяці, як ти й обіцяла. Тепер ти там назавжди. Де шукати тебе?»

Мені захотілося уважніше роздивитися жінку, яку випробувач змушений був шукати на Місяці. Я подивився на знімок. Даремно! Тепер я шкодую про цей вчинок, тому що…

Тому що з глибини голо-знімка просто на мене йшла дівчина… усього лише дівчина, проте…

На знімку була ніч, незвичайна, якась дика. У небі, оксамитно-чорному з краю, сріблясто-синьому угорі, висіло яскраво-біле коло невідомої планети. Праворуч росло кілька високих дерев з дрібнесенькими листочками на гілках. На межі світла й тіні стояла вона. Без скафандра. На ній взагалі був самісінький вузенький бузковий купальник. Оголені плечі, руки, ноги блищали від безлічі дрібненьких краплинок води. За спиною дівчини виблискувала гладінь величезного озера, яке я сприйняв спочатку як поліровану базальтову поверхню.

Я вп’явся у знімок як бовдур. Мені ураз заманулось вистрибнути із скафандра, опинитись поруч з купальницею і… пестити її пухнасте волосся, наблизити свої губи до її величезних синіх очей і… І щоб її дихання торкнулося моєї щоки…

Ця Селена давно вже перестала жити. До того ж вона годилася мені в бабусі. Невідомою планетою могла бути тільки Земля. У небі був Місяць. Отже, початкове фото було зроблено ще до того, як Місяць перекинули у пояс астероїдів, щоб добувати залізо й нікель. Яка давнина! А я ідіот.

— У нас мало кисню. Пішли поховаємо його.

Поки я млів над знімком, Джек притягнув купу уламків волошок та ромашок. Він розсипав їх на якійсь сірій тканині, туди ж кинув і голографію. Я намагався протестувати. Джек поглянув на мене співчутливо:

— Закохався? Леонід теж кохав її. Дуже кохав. Такий знімок не зробиш, якщо не покохаєш на все життя… Але тепер віддай. Це його жінка, він так хотів.

Ми спробували підняти випробувача, але він примерз до стільниці. Джек покопався в одній із шаф й повернувся з товстим сталевим прутом. Йому вдалося розтрощити дошки, та все ж на щоці і на правій руці покійного лишилися сліди. Проте, щоб розпрямити крижану мумію, не могло бути й мови. Ми так і тягли його через трубу, по схилу вирви й по поверхні Місяця. Уламки волошок і ромашок падали на місячний ґрунт сумною доріжкою.

Місце, про яке писав Леонід, знаходилося у тисячі ярдів від його таємної оселі. Джек поблукав навколо, знайшов неглибоку вирву, що залишилася від падіння крихітного астероїда, й ми спустили до неї тканину з тілом старого. Потім ретельно засипали піском та посідали біля невеликого горбочка.

Мовчали тривалий час. Аж поки я не почав відчувати маківкою прямо через скафандр таємничу безодню космосу.

— І чому твоєму Леоніду не сиділося на Землі?! — роздратовано вигукнув я. Обличчя Джека затуляв світлофільтр, але я відчув, що він подивився на мене.

— Ти бачив голографію, Янісе. Тепер Місяць ніколи не світить у тому небі вночі. Леонід казав: «Я втратив одну Селену, не хочу втратити й ту, що в небі». До речі. він пояснив мені, що Селена — це Місяць по-давньому.

— І тому він не жив у середині, як усі нормальні люди?

— Та він ставився до всіх нас за це з презирством, — голос Джека став глухішим. — Він казав: «Варто було летіти до зірок, щоб випотрошити Місяць, як курку!»

— Краще б сидів на Землі.

— Заощаджуй кисень і не базікай!!! — гримнув Джек. — Він залишився тут, щоб не розлучатися ні з Місяцем, ні з дружиною…

От і все. Не враховуючи того, що

Відгуки про книгу Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: