Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко
— Ось вона, наша Вечорниця, — мовив академік Шафорост. — Так колись у слов’янських народів називалась Венера. Не раз доводилося бувати там, але щоразу, підлітаючи до планети, ніби вперше бачу її.
— Чарівна, бестія, — додав планетолог Карпенко, — але ця чарівність ілюзорна. Планета оманлива, як замаскований отруйний гриб, і недоторклива, як гримуча змія.
— Чи не занадто сильне порівняння? — завважив астроном Яланський. — А втім, воно нагадало мені одну старослов’янську притчу про гриби й відьму-змію. Не знаєте такої? То я коротко оповім, поки ми пристанемо до Венери. Колись у наших лісах росла тьма-тьмуща грибів. Траплялося, що вони розташовувалися кільцями. У центрі земля була немов випалена. Це місце колом обступали гриби. Далі росла трава, яку оперізувало нове кільце грибів, і так далі. Що це за диво було? Серед наших пращурів ходило повір’я, що в таких місцях чаклувала відьма-змія. Більше того, нібито тут вона ховала свої скарби. Щоб їх побачити, треба було розрив-травою протерти очі. Але по кільцях чаклунки не можна було ступати — могла пристати нечисть. Потрібно було накреслити на землі хрест і таким чином розвести закляті кола і дістатися до скарбів…
— От і нам треба якось розсупонити бісівський зашморг, що затягнувся на земному острівці в океані отруйного повітря підступної планети, — мовив академік Шафорост, який уважно слухав астронома.
— Я брав би ширше, — тоном, що не допускав заперечень, додав геолог Гах. — Треба визволяти не тільки аероплатформу, а й звільняти від отруйного полону всю поверхню Венери. Треба ж таке — планета під боком, а доступитися до неї не можемо. Ні, потрібно нам діяти…
— Нашому Гашкові нетерпеливиться увігнати свій дзьобик у тіло чарівної сусідки, — всміхнувся головний механік Нехайчук. — Але, як кажуть, є в глеку молоко, та голова не лізе…
— І до того ж, — у тон механікові додав астробіолог, — у чуже просо не сунь носа…
— На все свій час, добродії, — дещо суворим голосом урвав балаканину академік. — Будемо діяти залежно від обставин.
* * *
Сповільнюючи стрімкий лет «Правда», наблизившись до Венери, вийшла на колову орбіту і, кілька разів обігнувши планету, немов свічка, повисла над Землею Іштар — прямо над горою, де спіткало землян лихо. Там ще стояла ніч. Серед чорної, як сажа, темряви було видно незрозуміле світіння, що ширилося на очах.
— Коли у горах Максвелла завидніє? — звернувся академік Шафорост до астронома Яланського, котрий разом з командиром космольота Куриленком уточняв координати місцезнаходження п’ятої аероплатформи.
— Вже скоро — днів за три, — відповів той.
— Ні, не будемо чекати. Підемо в ніч… На космольоті залишаться головний енергетик і бригада техніків.
— Думаю, — приєднався до розмови Куриленко, — немає потреби лаштувати десантну ракету. В них полинуть два крилаті всюдиходи. Тут така щільна атмосфера, що можна й на парасольці опуститися.
— Або на ручних крилах, — додав механік Нехайчук.
Академік, усміхаючись, зауважив:
— Нам зараз не до дитячих забав. Відчуваю у душі наростаючу тривогу. Щось там негаразд унизу. Зв’яжіться з Симоненком.
— Він постійно на зв’язку, — обізвався астрофізик Міняйленко. — Перемикаю на центральний пост.
— Що там у вас? — запитав академік, коли на екрані з’явилося зображення пілота п’ятої аероплатформи.
— Роз’ярилася небачена грозовиця, — пригніченим голосом сповістив Симоненко, і в його словах вчувалися нотки прихованого жаху. — Все довкілля охоплене вогнем. Вам видно з висоти?
— Так, навіть звідси, з трьохсоткілометрової висоти, ми бачимо незвичайне світіння у вашому районі. Пробували з’ясувати його характер?
— Це щось більше за звичайні енергетичні розряди. Спалахують навіть самі хмари. Чи витримає антигравітаційний захист?
— Про це не турбуйтеся. Навіть, коли вся камінна озія, що полонила вас, піде перекидом, платформа вціліє. Головне — не спровокуйте нового лиха. До нашого прибуття — анітелень…
Симоненко хотів ще щось сказати, але стурбований академік, подавши знак, що для розмов немає часу, урвав зв’язок.
По всіх відсіках космольота пролунали сигнали форсованих дій. Не минуло й п’яти хвилин, як з його черева випливли два всюдиходи і, підтримувані незримою тягою, почали по спіралі вгвинчуватись у густе баговиння венеріанської атмосфери. Невдовзі, утворивши в захисному полі п’ятої платформи прохідний коридор, вони пристали до її стикувальної естакади.
Гори Максвела горіли. Їхні гострі шпилі, охоплені полум’ям, були схожі на поминальні свічки у божому храмі. Під натиском бурі багряні помахи вогню звивалися, мов зміїні язики. Там, де вони стикалися із захисним полем, що оточувало платформу, вибухали пекельним сплеском жароплаву.
— Враження таке, що ми перебуваємо у самому епіцентрі гігантського багаття, — говорив Симоненко, зустрічаючи рятувальну бригаду.
— Які ж сили знуртували таку вогненну веремію? — запитував академік Шафорост. — Атмосфера Венери надзвичайно наелектризована. Тут безупинно гугонять грімниці. Земні у порівнянні з ними — дитяче белькотання. І все ж досі не помічались самозаймання…
— А може десь поряд вулкан заколобродив, викинувши легкозаймисті гази, — висловив здогад астрофізик Міняйленко.
— Не схоже, — обізвався планетолог Карпенко, що йшов поряд. — Разом з газами мала вилитись й розпечена лава, а її щось не видно. Я прозондував це, коли ми спускалися.
— А не міг десь з комунікаційних резервуарів платформи статися витік атомарного кисню? — обережно запитав астробіолог Попович.
— Побий мене тутешній грім, але це абсолютно виключено, — гаряче заперечив Симоненко.
— А решта платформ, що дрейфують навколо планети?
— Я зв’язувався з ними. Нічого подібного. Правда, перед вашим прибуттям з «другої» і «четвертої» повідомили, що там теж, в окремих регіонах, помітили загорання атмосфери, але сприйняли це за звичай ні спалахи блискавиць…
Коли всі зайшли до приміщення, начальник експедиції звернувся до Симоненка:
— Розкажіть детальніше, як ви сюди ввігналися.
Чіля хвилинку мовчав, нервово стискуючи довгими пальцями поруччя крісла, потім зосередившись, почав розповідати:
— Наша платформа не раз пропливала над горами Максвелла — і вдень, і
