Кагарлик - Олег Шинкаренко
21 300
Уся родина Василя Поміркованого разом із дідом Тарасом уважно дивилися нам вслід, коли ми залишали Ходосівку. Обтяжені камінням, вони ніколи не полишали рідного села, і навіть сама думка про це здавалася їм зрадою своєї віри. “Каміння вчить покірності долі, а доля в кожного своя, і змінювати її не можна, — звучав у мене у вухах глухуватий голос Василя. — Той, хто скорився долі, найшвидшим шляхом рухається до свого щастя. Той, хто пручається, прийде до нього пізніше, тому в цьому опорі немає жодного сенсу. Все одно будеш щасливий, як би не опирався цьому”. Я не опирався повільному та тряскому руху вперед.
21 400
Всю дорогу до Романкова я довільно дув у губну гармошку, і мелодія накручувалася на якусь химерну гармонію, що нагадувала довгий лабіринт коридорів. Мої До і Ля блукали по ньому спочатку із цікавості, потім у пошуках виходу, потім — тому що треба було повернутись у тоніку із субдомінанти, потім — зовсім без усякого сенсу. Весна ось-ось мала початись, але зима не поспішала забирати свої речі, розкидані скрізь аж до самого обрію. Брудні, холодні та вологі речі зими не танули під блідим сонцем, що зрідка визирало крізь хмари. Чи зима просто забула про них та пішла собі геть?
21 500
“Зараз у Торсхавні важко знайти якусь цікаву роботу, тому я вже три роки живу на Марсі, — сказав Бірджир. — Програмую там комп’ютери на атомній електростанції біля південної полярної шапки. Станція розігріває шапку, і вона випарюється прямо у рідку марсіанську атмосферу. За нашими розрахунками, через двадцять років у ній накопичиться стільки кисню, що назовні можна буде виходити без скафандрів. Коли густа біла пара здіймається вгору — це просто захопливе видовище! Я ладен дивитися на нього годинами. Але крім цього на Марсі немає нічого цікавого. Я живу у першому блоці станції один, а до наступного, де мешкає колега, — тисяча кілометрів”.
21 600
“Ми, звісно, спілкуємося в мережі, але особисто ніколи не зустрічалися. Я с початку трохи мандрував планетою, та це кінець кінцем набридло: скрізь одна й та сама пустеля. Раз на два роки я повертаюся на Землю у відпустку, і вже тут намагаюся якось розважитись. Чесно кажучи, ця моя подорож до України добряче лоскоче нерви. Тут відчуваєш реальну небезпеку. Можна навіть загинути! Як ви тут постійно живете — не уявляю”. Бірджир під час вимушеного неробства писав вірші та постив їх під псевдонімом на одному з сайтів: “Аудиторія швидко розкусила, що автор — один з операторів атомної станції на Марсі, а всього нас було троє”.
21 700
Думки — головна ознака короткотривалості існування
Стовп пари непорушний
стримить у небо сьогодні
так само, як і десять років тому.
Я випаруюсь швидше, ніж він.
Уран, вода і кисень поступово
знешкодять марсіанську атмосферу.
А я побачу сон про цю планету
у мить, коли моє життя
мигне востаннє та згасне,
немов пошкоджений сигнал.
Невдала спроба присутності одного безтілесного
Це не мої пальці бігають по клавіатурі.
Я нічого не пишу, мене тут немає.
Відкриваються двері, і вас не я зустрічаю.
Це тільки запис, і він урветься.
Так завжди несподівано рветься серце
у грудях чужих тої людини,
яку ви не зустріли минулої години.
21 800
“Направду, я не дуже люблю бувати серед людей і ніколи не зміг би жити разом із жінкою, — зізнався мені Бірджир. — Вважай, що я втік на Марс, аби сидіти там за комп’ютером та писати вірші. Я знаю, що вірші в мене не дуже добре виходять, але я намагаюся бути щирим і пишу тільки те, про що добре знаю і що насправді відчуваю. Хоча це, звісно, в поезії не головне”. Бірджир розповів, як одного дня він прокинувся і відчув, що на станції хтось є, окрім нього. Це було не дуже приємне відчуття, бо не можна непомітно пройти крізь шлюзову камеру.
21 900
“На кухні я раптом помітив, що хтось переставив посуд, а одна чашка взагалі зникла, — пригадував Бірджир. — Потім я читав книгу і раптом почув, як хтось іде коридором. Я одразу встав і пішов перевірити, але нікого, звісно, там не було. Ці кроки почулися мені ще раз, коли я раптом прокинувся вночі. Я увімкнув скрізь світло, обійшов усю станцію, потім вдяг скафандр і з ліхтарем перевірив все навкруги. Три дні перед тим була безвітряна погода, і сліди гостя обов’язково би залишилися на пилюці. Але, ясно, що я нічого не знайшов. Тоді я вирішив, що це — якась хвороба”.
22 000
“Я зв’язався з Віктором, оператором другого блоку і почав його розпитувати про ці дива. Він сказав, що з ним було те саме. Коли довго живеш на самоті, то врешті-решт поруч заводяться примари. “Розумієш, — сказав мені Віктор, — вони частина твоєї свідомості, а оскільки твоя свідомість — цілком реальна річ, то вони теж цілком реальні. Вони дійсно ходять вночі коридором, переставляють посуд на кухні, видаляють із твого робочого столу файли, але про це знаєш тільки ти один. Ти можеш розповісти про це мені, але я не зможу їх побачити наживо — твоя розповідь буде єдиним доказом їх існування”.
22 100
“Вікторе, а ти міг би приїхати до мене?”, — попросив його я. — “А сенс? Я діставатимусь чотири години і нічого не побачу, я ж тобі казав... — “Та ні, ти не розумієш. Мені почало здаватися, що тебе насправді не існує, що ти — лише запис, керований процесором. Таке ж можна зробити”. — “У-у-ухх! Ну ти даєш — таке придумав! Мене не існує! Ну, звісно, чисто теоретично таке можливо. Справді, процесор може емулювати моє зображення, голос і логіку побудови діалогу, емоції можна змодулювати — це зовсім не складно. Але навіщо це робити? Який в
